Любов у спадок

Дуглас розігнав коня та помчав просто на нього. Здавалося, він легко змете того навіженого, втопче його в болото… На чолі в Діка страшно здулися жили. Він дочекався, поки кінь практично доторкнувся до нього своїми величезними копитами, а тоді зненацька легко відскочив убік, розвертаючись, і рубонув мечем по широкій дузі. Еріка з жахом побачила, як меч із хряскотом входить у тіло Чорного лицаря між з'єднанням обладунків — панцирем і захисною крицею на стегні. З жалібним дзенькотом меч зломився, його половина застрягла в рані, руків’я вирвало з рук шотландця й відкинуло вбік. Удар був страшний. Вільям Дуглас безгучно вилетів із сідла й упав на землю, заливаючи її темною кров'ю.

Усе відбулося миттєво, Еріка навіть не встигла отямитися.

— Річарде! — закричала дівчина, кидаючись до нього.

— Втікай звідси… — кволо проказав він, показуючи кудись їй за спину.

По його обличчі стікав піт, він знесилено хитався. Дівчина озирнулася й побачила, як полем до них біжать англійці.

— Здавайтеся, шотландці! — запально загукав молоденький капітан у пом'ятому саладі,[65] заляпаний кров'ю по самі вуха, підбігаючи до них і погрозливо виставляючи меча.

— Вона англійка, — байдуже озвався Річард Далхаузі.

Він спокійно стояв, спираючись на лук, і дивився, як умирає Дуглас.

— Вона англійка знатного роду, й ви отримаєте значну винагороду за її порятунок, якщо доставите її до принца Едуарда, — повільно повертаючись, повідомив Дік капітанові, який отетерів від такої звістки.

— А ти хто такий? — поцікавився англієць.

— Я граф Річард Далхаузі, підданець короля Давида — спокійно промовив він. — Але не думаю, що ви отримаєте за мене великий викуп.

— Граф, значить? — із посмішкою мовив сивий ветеран з пікою. — В'яжи його, хлопці.

— Далхаузі — стародавній графський рід, — так само з посмішкою пояснив Дік, дивлячись на здивоване обличчя дівчини. — Щоправда, тепер небагатий.

Еріку відтиснули від нього, повели кудись, чемно підтримуючи під руки… Вона спробувала пробитися до Діка, але її м'яко підштовхнули вперед. Молоденький капітан зацікавлено запитував її про щось, вона невлад відповідала, весь час оглядаючись на Річарда, який спокійно їй посміхався, підставляючи руки під мотузки.

Бій згасав. Удалині на краю поля поквапливо розгорталися рештки королівських військ, вдаючи організований відступ та приєднуючись до колони герцога Орлеанського, який відвів своє військо з самого початку. Десь точилася бійка за багатих полонених, англійці запально ловили коней без вершників, яких безліч металося навколо. Стогін поранених чувся звідусіль, але на них майже ніхто не звертав уваги, крім священиків, які, мов чорні ворони, кружляли полем, перев'язуючи нещасних або відпускаючи їм гріхи.

Еріку не залишало відчуття, що вона присутня на якійсь виставі. Все навколо здавалося несправжнім. Її підвели до пишно прикрашеного намету, який стояв на узвишші за частоколом. Там скупчилося безліч люду. Якийсь чоловік у багатій мантії, накинутій просто на обладунки, жадібними ковтками пив темне вино з величезної золотої чаші, розливаючи його собі на багато оздоблений одяг. Інші сміялися, щось кричали, ляскали один одного по плечах, і цього чоловіка теж. Якийсь сивочолий лорд із червоним обвітреним обличчям озирнувся на боязке покахикування капітана й громовим голосом запитав: