Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9500-8
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Перший том «Від Майдану до Іловайська» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» охоплює період з кінця лютого 2014 року до перших днів вересня 2014 року.
Думки: «Невже це 21 століття?», «Так це полон?». Там я зрозумів, що думати багато не варто, треба просто жити, не істерити. Дозволяєш бути тому, що є: є полон, треба це прийняти. Звісно залишається надія, що зараз приїдуть люди, які мене запросили, і заберуть звідси. Але з часом розумієш: щось пішло не так.
Нас привезли на базу бойового батальйону імені Георгія Побідоносця. На плацу був установлений флагшток і розвівався триколор... Батальйон мав статус добровольчого, однак триколор вказував на щось інше: чи то на симпатії, чи то на громадянство керівництва батальйону. Десь через місяць поруч із російським прапором уже майорів прапор із зображенням Нерукотворного Спаса. Тоді я не знав і не розумів, до чого це. Згодом отець Олександр (священник УПЦ КП) запитає в мене: «А які в них прапори? Нерукотворного Спаса?» Мабуть, у цих прапорах теж була певна система. Принаймні такі прапори піднімаються тільки з благословення церкви. Благословення на що? Риторичне запитання...
Одразу після приземлення з будки я побачив... священика. Молодий, чемний, років 25, він стояв із відерцем зі святою водою, приготувавшись освячувати ополченців. Поки нас вели до камери, що стане нам рідною хатою на півтора місяця, я вдивлявся в обличчя цього священика, який хвацько вмочав віничок у відерце й благословляв на війну людей, які натомість хрестилися. Щось зовсім не вкладалося у моїй голові. Я теж неодноразово приїжджав зі священиками нашої Української Православної Церкви Київського Патріархату на передову. Проводили молебні та інші православні богослужіння. А тут було ніби задзеркалля — те ж, але навпаки. Мозок відмовлявся це прийняти й зрозуміти.
У середині червня 2014-го з групою священиків ми приїхали на окраїну Луганська — в селище Металіст. При в’їзді в Металіст з боку Луганська, донедавна якісна дорога з одностороннім рухом, дивлячись згори, ніби пірнає у північні околиці Луганська і знову піднімається. На одному з таких підйомів – останньому рубежі перед Луганськом, ми зі священиками молилися про мир, щоб він таки прийшов у нашу багатостраждальну Україну... З позицій ополченців нас було видно на просте око. Напевно, ТАМ про НАС думали також: навіщо ми тут? За що наша молитва?
Камера в Ровеньках, яку самі бойовики називали підвалом, була колишньою слюсарною майстернею місцевої адміністративної установи, мала квадратів 25−30, але корисної площі лише 20. При вході лежала «ганчірка» для ніг, крізь товстий шар бруду проглядалося, що це стоптаний український прапор. Як виявилося пізніше, такий елемент є в кожній будівлі, підконтрольній ополченцям. Переступаєш — отримуєш болючий удар у спину прикладом «Калаша». Це як замість вітання.
Жодного разу не наступив.
Біль... там по-іншому відчувається. Приймаєш його з гідністю. Сприймаєш це, як щось належне.
У камері нас зустріло кілька «диверсантів-навідників-коректувальників вогню». Така подовжена дефініція досить точно відображає статус тих, кого «хапали» і кидали на підвал за цей період боїв за Георгіївку, Лутугине та Волнухине. Зрештою, ніхто із затриманих фактично не відповідав такому складному статусу. Усе значно простіше: дармова рабсила для риття окопів, ну й напівживі «боксерські груші» для відпрацювання прийомів рукопашного бою.
У перший день полону мене двічі допитували. Здоров’я таки похитнулося. І стало очевидним, що подальші «бесіди» безперспективні. Хтось із керівників розвідувального підрозділу виявив гуманність: «Так, цього, мабуть, у лікарню», — тільки й розчув я крізь пелену затуманеної свідомості.
Лікарня виявилася легендарною. Майже 70 років тому в підвалі нинішньої районної лікарні в Ровеньках допитували краснодонців-молодогвардійців. Звідти ж їх повезли на розстріл. До слова, фраза «На розстріл!» у полоні звучить щодня і, на жаль, навіть якось буденно. Але звикнути до цього словосполучення таки складно.
Лікар приймального відділення, хоч і молодий, однак виявив професійну стійкість і відданість клятві Гіппократа. Обстежив мене, не дивлячись на статус, і на аркуші прийому чітко написав, що треба в стаціонар. У відділенні до моїх охоронців приєдналася окрема група конвоїрів при медустанові. Досить агресивна група.
Я мало що розумів із безперервних вигуків на мою адресу. Лікар, здійснивши первинний огляд, поклав мене на кушетку в приймальному відділенні, де негайно поставили крапельницю, почали робити якісь уколи, маніпуляції. Пам’ятаю, що розглядав силует людини у формі, що схилилася наді мною і говорила таким голосом, немов гугнявий перекладач перших відеофільмів. Я був у такому стані, що нічого не розумів, тому перепитав: