Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9500-8
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Перший том «Від Майдану до Іловайська» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» охоплює період з кінця лютого 2014 року до перших днів вересня 2014 року.
15 серпня 2014 року
• Ігор Михайлишин «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону ‘‘Донбас’’»
15 серпня 2014 року. Мар’їнка
Армійці вже більш лояльно ставляться до нас. Не дивуються ініціативі та намагаються не заважати. Cьогодні навіть вирішили допомогти. Підкинули роботу. Зловили радіоперехоплення ворога.
За нашими даними, у двоповерховому будинку сидить ворог. Орієнтовно — їх там двоє. На горищі. Там віконце є під дахом.
— Друже «Камаз»! Давайте еще раз проверим ваш «танк».
— Да запросто!
— А яка тут відстань?
— Десь вісімсот метрів.
Виставляю гранатомет відповідно до відстані. «Амбал» уже зарядив кумулятивний вистріл. Будемо пробивати стіни.
Рація, налаштована на ворожий канал, оживає.
«Вижу несколько укропов. У них, похоже, гранатомет. А может, что-то другое. Не могу разобрать, что они там делают».
Секундна тиша....
«Сука! Они навелись на нас!»
— Огонь!
— Вистріл!
Ракета стрімко вилітає зі ствола і стрімко пролітає ген-ген над будинок.
— Бляха-муха! Швидко другу давай!
— Заряджено!
Ані секунди не розмірковуючи, запускаю другу ракету прямісінько в те віконце. Сподіваюсь, не встигли втекти.
Хмара пилу викашлюється з вікна. Тепер чекаємо результату. Неподалік того будинку в армійців є ще спостережний пункт.
— З будинку вибіг один.
— Друже «Мясник»! Ваш автоматический гранатомет заряжен и наведен?
— Обижаете, командир! Все уже сделано.
— Отлично! Давайте полулитки по заявленому расстоянию.
«М’ясник» поливає подвір’я біля того дому залізним дощем. До нас долинають тільки глухі вибухи.
— Є попадання!
— Отлично! Больше там никого нет?
— Рація мовчить. На горизонті також чисто. Молодці ви! Добре спрацювали.
— Так. Тільки там менше ніж вісімсот метрів. Через це й перша ракета полетіла вище.
— Это уже неважно, друже «Пианист»! Главное — результат.
— Не парься...
— «Лермонтов», у нас будут еще задания?
— Пока что нет. А почему спрашиваешь, «Камаз»?
— Нам надо в Красногоровку съездить.
— А что там такое, может, и мы с вами съездим?
— Да я разговарил с пацанами из батальона «Шахтарськ». Еду забирать сюрприз. Если получится конечно.
— Изумительно! С удовольствием дождусь его. Тогда езжайте. Только будьте на связи. А мы здесь присмотримся немножко.
Красногорівка дуже близько біля Мар’їнки. Там зараз база батальйону «Шахтарськ». Я й сам не знаю, що це за сюрприз, приготовлений «Камазом». Сподіваюсь, що це буде нічний приціл до гранатомета або кілька ящиків осколкових ракет. Їх нам дуже не вистачає.
• Валерій Макеєв «100 днів полону, або Позивний ‘‘911’’»
Мій добрий товариш «Vito», на якому я проїхав не одну тисячу кілометрів (і втрата якого й на сьогодні для мене болюча й відчутна), їхати однозначно не хотів. Буквально напередодні поїздки раптом зупинився, як ослик, не бажаючи нікуди рухатися. І довелося докласти неймовірних зусиль, щоб запустити його в путь-дорогу. Не доїжджаючи до Сватового (перший райцентр Луганської області на кордоні з Харківською), пробив колесо. Замінити виявилося дуже складно, а пошуки шиномонтажу у Сватовому й надання невідкладної техдопомоги зайняли незвично довгих три години. Щось ішло не так.
Утім, були й цікаві моменти в дорозі. Увечері в четвер, коли вже проїхали частину шляху, передзвонила медсестра «Айдару» і запитала, чи не зможу заїхати в передмістя Харкова по цуценя. Цуценятко добротної німецької вівчарки знайшли і прийняли на борт майже опівночі. Нарекли його Айдаром. До полудня п’ятниці 15 серпня прибули в розташування батальйону. Передали песика, який уже почав потихеньку гарчати. Вивантажили гуманітарку.
Дорога в зоні АТО – це не зовсім те, до чого ми звикли в мирному житті, там це скоріше напрямок, бо їхати доводиться полями й посадками. Так добралися до якогось місця в полі, де стоять наші БТРи й хати видніються. Зупинилися. Жінка виходить з будинку й мелодійною українською: «Хлопчики, а ви тут надовго?». Думаю, який же це «Восток»? Простояли там годин дві — йшов мінометний обстріл. Військові сказали, що може проскочимо. Головне: спочатку дістатися залізничного насипу, а потім пропустити поворот. «А то можете в’їхати на блокпост чеченців при Ювілейному». Так і поїхали в повному тумані від бруду й пилюки, покладаючись скоріше на інтуїцію, аніж на здоровий глузд і чіткий прорахунок власних дій. Інтуїція слово іншомовне, і ми, слов’яни, ототожнюємо його з більш зрозумілим для нас більш точним відповідником – «авось».