Небезпечнi мандри

Одного холодного вітряного ранку в березні (вже й не скажу, котра то була весна) Ліщина дрімав у своєму лігві, то прокидаючись, то знову впадаючи в дрімоту. Останнім часом він рідко виходив нагору, бо дуже став мерзлякуватий, та й нюх і ноги були вже не ті, що колись. Снилась йому всяка всячина — щось про дощ і бузиновий цвіт, коли це він прокинувся і відчув, що біля нього тихенько лежить якийсь інший кріль. Певно, хтось із молодиків прийшов спитати поради. Хоча вартовий, що надворі охороняв вхід до його нори, мав би спочатку попередити його, Ліщину, а тоді вже впускати гостя. Та дарма! — подумав Ліщина. Він підвів голову й спитав:

— Ти хочеш поговорити зі мною?

— Так, саме для цього я й прийшов! — відповів гість. — Адже ти знаєш мене, чи не так?

— Авжеж, знаю, — сказав Ліщина, сподіваючись, що за мить пригадає гостеве ім’я. І тоді побачив, що гостеві очі в пітьмі лігва ледь мерехтять срібним світлом. — Так, мій повелителю! — мовив він. — Так, я знаю тебе!

— Останнім часом тебе змагає втома, — сказав гість, — але я можу цьому зарадити. Я прийшов спитати тебе: чи не хотів би ти пристати до моєї Оусли? Ми будемо раді тобі! У нас тобі сподобається! Ти готовий? То й ходімо!

Вони вийшли нагору повз молодого вартового, що не звернув на гостя ніякісінької уваги. Світило сонце, й кілька кролів та кролиць, попри холод, вийшли на сильфлай. Тут Ліщині здалося, що тіло більш йому не потрібне, й він лишив його на краю канави, але ще спинився на мить — глянути на своїх кролів та трохи звикнути до предивного відчуття, ніби сила й спритність невичерпно переливаються з нього в їхні молоді тіла.