Повернутися дощем
- Автор: Талан Светлана
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-1474-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Повернутися дощем». Краткое содержание книги:
— Не може бути, — прошепотів.
— Вітаю!
Левко гостював у батька п’ять днів, а Настя лише привіталася з ним, сказала, що рада його бачити, а потім побажала щасливої дороги. Вадим не ображався на неї за таку байдужість, радів, помітивши перші ознаки повернення до реальності. Хто б міг подумати, що звичайнісінький голуб змусить її ожити?! Він бачив, як Настя нетерпляче чекає повернення пташки і годує її з рук. Коли вона розмовляла із Самотнім Голубом, він виходив з кімнати, даючи їй можливість виговоритися. Лише трохи сумував, що не він, а голуб зміг достукатися до її скам’янілої душі.
У свій вихідний Вадим запропонував Богдані Стефанівні поїхати в село і трохи відпочити, бо все одно Настя її не помічає, але жінка боялася залишати доньку на самоті. Богдана Стефанівна погодилася, бо треба було купити їжі Барсику і залишити сусідці. Вадим провів жінку, зазирнув на кухню. Настя якраз зустрілася зі своїм крилатим другом і про щось тихо говорила. Він пішов у кімнату і ввімкнув ноутбук. Уже вдруге після повернення з полону Вадим відкрив відео, яке бойовики виклали в мережу після розстрілу 24-го відділу штурмового батальйону «Айдар» на трасі Щастя — Металіст п’ятого серпня. Минулого разу, побачивши жахіття загибелі тридцяти айдарівців, він не міг ніч спати. Серед поранених він упізнав Руслана Світличного. Чоловік лежав біля знищеної техніки, обгорілий і поранений. Руслан був у шоковому стані і стікав кров’ю, але це не завадило ополченцям допитувати його. Попри спеку йому довго не давали води. Ополченці знімали обгорілі трупи бійців, фотографувалися біля них по одному і групою, потім знову підходили до Руслана, який помирав на їхніх очах мученицькою смертю, і реготали. Натішившись досхочу смертями, ополченці дали йому пластикову пляшку з водою. Руслан спробував простягти руку, але сил уже не мав. Один із бойовиків, сміючись і нагадуючи, щоб усю не випив, підніс воду до його вуст, і боєць зробив кілька невеличких ковтків. Він глибоко вдихнув, і його голова відкинулася назад. Бойовики насолоджувалися його смертю і кепкували: мовляв, якби знали, що помре, то не поїли б.
Вадим зупинив відео, бо подзвонив син, і вийшов з кімнати. Коли повернувся, то Настя сиділа біля ноутбука, округливши очі від жаху.
— Ти… дивилася? — спитав він розгублено.
— Ти знав і мовчав? — докорила вона.
— Я не міг тобі сказати. Вибач.
— Руслан. Як так? Чому? Ми ж планували зустрітися родинами, — зітхнула Настя, — зробити шашлик. Не судилося. Чому за найдорожче і найрідніше ми розплачуємося такою великою ціною?
Вадим торкнувся губами її маківки.
— Гадаю, саме тому, що воно і є найцінніше.
Сергій Андрійович ніяк не очікував знову побачити Ніну, молодшу доньку Богдани.
— Як ти тут опинилася?
— Довго розказувати, та й вам не цікаво.
— І все-таки?
— Я живу із Зауром, він мене любить, допомагає і мені, і сину.
— Здається, ти розповідала, що твій син у в’язниці, — пригадав чоловік.
— Володю звільнили, і ми майже одразу переїхали в Росію. Згодом я познайомилась із Зауром, ми зійшлися з ним і живемо в його будинку, — розповіла Ніна.
— А твоя родина?
— Нема чого розповідати, — неохоче сказала Ніна. — Мати і сестра там, я тут.
— Розкажи більше, — твердо мовив чоловік. — Усе по-порядку починаючи з дитинства. Я ставлю питання, ти — даєш відповіді. Зрозуміло?
— Я на допиті?
— Ти — моя підлегла, — нагадав чоловік. — Я не питаю, з ким і де ти спиш, що їла на сніданок і чи вчасно сходила в туалет.
— Ясно, — зітхнула Ніна. — Я вас слухаю.
— Це я тебе слухаю.
— Моя мати народилася в Західній Україні, одружилася і виїхала до Росії разом зі своїм чоловіком, — неохоче почала Ніна. — До речі, він був якимось великим начальником. Втім, це неважливо, бо з невідомих причин мати повернулася в Україну з немовлям на руках і чомусь не поїхала до батьків, а довгі роки від них ховалася. Не знаю, чи боялася їхнього осуду, чи ще щось, але мати приїхала до свого далекого родича, який усім сказав, що то його дитина, вони одружилися і вже потім народили мене.
— Як твій батько ставився до чужої йому дитини?
— Нормально. Настя вважала, що він мене більше любить, але це зрозуміло — я його кров. Не можу сказати, що батько балував Настю, як мене, але й не ображав. Після того як батько помер, мати більше не виходила заміж.