Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: "Ярославів Вал"
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга». Краткое содержание книги:
У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…
Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.
Сидячи за екраном спостережної телескопічної апаратури, спрямованої на Землю, Вожена думала про Київ і Гайдука, згадуючи плавання в тихих водах Рогульки, нічний лет над американським посольством і прощання з Гайдуком. Ця магнетична зацикленість на минулому, якого вже не було, нагадувала параною і могла закінчитися лише одним — вона це добре розуміла — переходом до модуля-психушки, з якого один крок залишався до крематорію: попіл померлих вистрілювався в спеціальній капсулі у дальній космос з усіма почестями, з молитвою і виконанням американського гімну.
Такий кінець її життя — недоладного, заплутаного, розплющеного, розірваного, знищеного важким коханням старих чоловіків, — видавався їй природним і бажаним. Вона була переконана, що Земля згоріла в ядерному вогні, в якому загинули всі — і тета Марта, й Аскольд О'Коннел з сім'єю, і Гайдук, і всі, кого знала, — і що повернення назад немає, а те, що сталося з нею — кара Божа за те, що вона зрадила і генерала Стоуна, який перетворився на металеві конструкції бази, і Гайдука, якого поглинуло полум'я війни. Все її життя зводилося тепер до нескінченного монологу, зверненого до обидвох генералів, в якому переважали самозвинувачення й каяття; тугу відганяла таблетками антидепресантів-напівнаркотиків.
І коли під час рутинного чергування випадково, крізь наркотичну дрімоту, вона помітила, як зникає чорна заслона хмар, як з'являються перші просвіти блакитної поверхні океанів і як з мороку виринають сіро-коричневі обриси континентів, капітан О'Коннел впала в паніку, враз забувши всі тренінги, і оголосила на базі бойову тривогу. Дев'ять здорових — ще здорових — членів залоги зайняли свої місця, готуючись відбивати атаку невідомого ворога; і лише тоді Вожена сказала їм, що трапилось насправді, і всі кинулися до моніторів, щоб побачити це диво — воскресіння Землі з мертвих.
З Марса неможливо було уявити, що робилося на Землі в ті хвилини: мільйони змучених, голодних, кволих людей, побачивши світло, вихопилися на вулиці міст, вилізли на дахи вцілілих будинків, кинули свої вбогі сільські хижі, виповзли з печер у передгір'ях, завмерли з переляку у джунглях, боячись, чи це бува не новий Спалах, який остаточно винищить Землю. А потужний стовп сонячного світла переможно посувався від країни до країни, викликаючи засліплення (у прямому сенсі слова) тисяч необережних, які проігнорували попередження влади і не надягли сонцезахисні окуляри; те, що відбувалося з людьми, які, зустрічаючи сонячне світло, плакали, кричали від радості, стогнали при думці про тих, хто не дожив до цієї хвилини, не йшло ні в яке порівняння з іншими радісними подіями минулого: карнавалами, музичними рок-фестивалями, перемогами улюблених футбольних команд у турнірах; щось подібне відчували лише стародавні люди, коли зненацька приходило сонячне затемнення й так само раптово закінчувалося, — тваринний страх смерті і тваринну радість повернення до життя.
Ось чому в різних країнах, де сяк-так діяли уряди, день 23 квітня 2079 року був проголошений національним, а згодом і міжнародним святом — Днем Сонця, днем Порятунку. На честь цього свята всесвітньовідомий грецький композитор Евангел Діонісос написав «Оду Світлу», що стала неофіційним гімном Дня Сонця.
З поверненням світла на Землю багатьом її наївним мешканцям здалося, що всі лиха скінчилися, темна смуга воєн і заколотів залишилася позаду, що світ повертається до епохи злагоди й миру, здобутого шляхом компромісів; такі ілюзії переважали в XIX столітті після закінчення наполеонівських війн, на початку XX століття — напередодні Першої війни, наприкінці XX століття — після закінчення холодної війни, і вважалися серйозними істориками реалістичної школи за вияв уродженого кретинізму людства, за доказ засліплення цілих поколінь мріями про тихий відпочинок після кривавих битв — мріями недосяжними і безглуздими, що ігнорували останні відкриття генетиків, які ідентифікували в структурі людського геному спеціальний ген ВІЙНИ й АГРЕСІЇ, названий на честь Стівена Спілберга геном ДИНОЗАВРА. У світлі цих досліджень людина являла собою складну суміш динозавра, ангела, вбивці та ягняти у різних пропорціях.
74
23 травня 2079 року в Архієрейських палатах суздальського Кремля відбулася таємна нарада учасників Північного союзу, скликана російським царем Ніколаєм Третім і конунгом Скандорусії Фенриром Сьомим. Ніколай Третій возсідав на новому, розкішно оздобленому золоченому троні (старий викинули, щоб не нагадував молодому монарху Басманова), оснащеному набором комп'ютерних ігор. Поряд, у скромному протестантському шкіряному кріслі з вмонтованим відсувним столиком, на якому стояв прозорий лептоп, сидів конунг — колишній гравець хокейної команди НХЛ «Варяг» — рудий, з вибитими передніми зубами й безперервно кліпаючим лівим оком — пам'ятним знаком контузії, отриманої при вибуху його карети в норвезькому місті Кіркенес.