Учта для гайвороння
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: Пісня льоду та вогню #4
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Учта для гайвороння». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В. Бродового: березень 2015 — жовтень 2016 р. Друга редакція, оновлена і з виправленнями: 22 травня 2017 р.
Мапи до книжки, разом з повним доробком перекладів: http://ice-and-fire.in.ua.
— Що ж ти нам даси? — запитав Лукас Кидь. — Гаптування?
— Так, Лукасе. Я вигаптую нам королівство. — Аша перекинула ножа з однієї руки в іншу. — Нам слід засвоїти науку Молодого Вовка, який виграв усі битви… і програв свою війну.
— Вовк — не кракен! — заперечив Віктаріон. — Що кракен ухопить — те вже не віддасть, хоч корабель, а хоч кита у морі.
— І що ж ми вхопили, дядьо? Північ? А що таке північ, як не версти, версти верст, а потім іще версти, де не чути шуму моря? Ми захопили Калин-Коп, Жбир-у-Пущі, Торгенів Закут, ба навіть Зимосіч. І чого досягли?
Вона майнула рукою, і жеглярі з її «Чорного вітру» виступили наперед, несучи на плечах скрині з дубу та заліза.
— Я віддаю вам багатство Каменястого Берега, — мовила Аша, поки відчиняли першу скриню. З неї висипалася і застукотіла долу сходами купа каміння — сірого, чорного, білого, вигладженого та заокругленого морем.
— Я віддаю вам багатства Жбиру, — продовжила вона, поки відчиняли другу скриню. З неї вихлюпнули хвилею соснові шишки, застрибали донизу, під ноги натовпові.
— І наостанок — золото Зимосічі.
З третьої скрині показалися жовті ріпки — круглі, тверді, завбільшки з людську голову. За мить вони теж розсипалися серед каменів та шишок. Аша наколола одну на кинджал.
— Хармунде Гоструне! — закричала вона. — Твій син Харраг загинув при Зимосічі за оце!
Аша зісмикнула ріпу з вістря ножа і кинула йому.
— Здається, ти маєш інших синів. Якщо хочеш зміняти їхні життя на ріпу, кричи ім’я мого дядька!
— А якщо я закричу твоє ім’я? — завимагав Хармунд. — Що тоді?
— Мир, — відповіла Аша. — Земля. Перемога. Я віддам вам Зміїв Ріг і Каменястий Берег, чорну землю, високі дерева і вдосталь каміння, щоб кожен молодший син побудував собі замок з палатами. Нашими будуть і північани… але не бранцями, а друзями, щоб разом стати проти Залізного Престолу. Ваш вибір є простим. Коронуйте мене задля миру і перемоги. Або мого дядька — задля нових воєн і нових поразок.
Вона знову вклала кинджал до піхов.
— То чого ви хочете, залізняки?
— ПЕРЕМОГИ! — щосили заволав Родрік Читайло, склавши руки кухликом навколо рота. — Перемога буде наша, коли з нами Аша!
— Аша! — луною відгукнувся князь Баелор Чорноплив. — Аша-королева!
Власні Ашині жеглярі підхопили заклик.
— Аша! Аша! Аша-королева!
Вони тупали ногами, струшували кулаками і гукали на всю міць горлянок, а Мокрочуб слухав і не вірив своїм вухам. «Вона залишить велику справу свого батька недоробленою!» Але за неї кричав Трістіфер Ботлик, і багато Харлів, і дехто з Діверів, і червонопикий князь Марлин — більше людей, ніж жрець міг собі уявити… і всі вони горлали за жінку!
Але інші тримали язики за зубами або тихо бурмотіли щось до сусідів.
— Не бувати миру боягузів! — гарчав Ральф Перебийнога.
Рудий Ральф Мурованець розгорнув прапор Грейджоїв та заревів, наче бугай:
— Віктаріон! Віктаріон! ВІКТАРІОН!
Люди почали штовхатися. Хтось кинув шишку Аші в голову; коли вона ухилялася, з волосся в неї впала золота гривня-корона. На мить жерцеві здалося, що він стоїть на верхівці мурашника, а коло ніг кипить-юрмиться кілька тисяч мурашок. Здіймалися та опадали хвилі вигуків «Аша!», «Віктаріон!», і здавалося, що зараз усіх поглине жорстока буря. «Буребог серед нас, — подумав жрець, — це він сіє розбрат і шаленство.»
І раптом повітря розірвав різкий, наче змах меча, звук рогу. Лунав він гучно, пронизливо, нещадно — лютий, запальний вереск, од якого починала тремтіти кожна кістка в людському тілі. Далеко розливався він вологим морським повітрям: «А-а-а-а-Р-Р-Р-Е-Е-Е-Е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е».
На заклик обернулися усі очі. Сурмив один з Еуронових поборників — моторошного вигляду велетень з голеною головою. Обручі з золота, жаду та гагату виблискували на його ручиськах, а на широких грудях наколото було якогось хижого птаха з пазурями, що капотіли кров’ю.
— А-а-а-а-Р-Р-Р-Е-Е-Е-Е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е!
Ріг, у який він дмухав, був чорний, лискучий, вигнутий та скручений, довший за людський зріст; велетень ледве утримував його обіруч. Ріг було схоплено смугами червоного золота і темної криці, різьблено стародавнім валірійським мальованим письмом, що наливалося червоним світлом, поки ревище посилювалося і котилося світом.