Гаррі Поттер і орден Фенікса (з ілюстраціями)

Геґрід тяжко зітхнув.

- Тої ночи в долині зачалася бійка, ми се побачили з нашої печери. Тривала пару годин, ви си не уявляєте, який то був страшенний галас. А коли зійшло сонце, сніг був червоний від крови, а його голова лежала на дні озера.

- Чия голова? - затамувала подих Герміона.

- Каркусова, - важко зітхнув Геґрід. - Тепер був новий ґурґ - Ґолґомат. - Геґрід знову зітхнув. - А ми не розраховували, шо через два дні після того, як ми навели дружні контакти з першим ґурґом, буде новий вождь. Тому мали дивне передчуття, шо Ґолґомат не так радо нас вислухає, але ж мусили спробувати.

- І ви пішли з ним розмовляти? - недовірливо перепитав Рон. - Після того, як побачили, що він відірвав голову іншому велетневі?

- Певно, шо так, - підтвердив Геґрід, - ми шо, стілько туди лізли, аби змиритися з тим за яких два дні! Ми спустилися донизу з третім дарунком, який готували для Каркуса. Я ше й рота не роззявив, а вже знав, шо нічого з того не вийде. Він там сидів у Каркусовім шоломі та й скоса на нас позирав. Був величезний, один з найбільших. Чорне волосся, такі самі зуби й намисто з кісток. Деякі ті кістки були мовби людські. Ну, я си почав... виставив перед собою великий згорток драконячої шкури... та й кажу: «Дарунок гурґові велетнів...» Наступної хвилі я вже висів догори дриґом у повітрі - мене схопили двоє його посіпак.

Герміона затулила руками рота.

- То як ти зміг викрутитися? - здивувався Гаррі.

- Якби не Олімпія, був би мені амінь, - відповів Геґрід. - Вона витягла чарівну паличку й виконала дуже-дуже бистрі чари. Але ж то було чудо! Влучила в очі тих, шо мене тримали, закляттям «Кон'юктивітус», і ті мене відразу відпустили... але тогди ми вже втрафили в халепу, бо використали проти них чари, а велетні власне за це й ненавидять чаклунів. Мусили-смо звідти тікати і знали, шо вже ніколи не зможемо повернутися до їхнього табору.

- Оце-то так, Геґріде, - ледь чутно промовив Рон.

- А чого ж ти так довго добирався додому, якщо ви там були всього три дні? - здивувалася Герміона.

- Та ж ми звідтам не пішли через три дні! - обурився Геґрід. - Дамблдор мав на нас надію!

- Але ж ти сам сказав, що ви вже не могли повертатися в табір!

- Удень не могли, правильно. Мусили все обміркувати. Пару днів тихесенько лежали в печері і придивлялися. Й нічого доброго там не вздріли.

- Він що, відривав усім голови? - відразливо скривилася Герміона.

- Ні, - заперечив Лгґрід, - хоч то було б ліпше.

- Що ти маєш на увазі?

- А те, шо невдовзі ми виявили, шо він ніц не заперечує проти всіх інших чаклунів... окрім нас.