Теорія літератури
- Автор: Павличко Соломія Дмитрівна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко "Основи”
- ISBN: 978-966-500-307-6
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Теорія літератури». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
* * *
«Літературно-теоретичні та літературознавчі статті й дослідження Соломії Павличко сприяли створенню нового рецепційного клімату для трансформації нашого сприйняття української літератури і, поза всіляким сумнівом, розширили наш горизонт літературних сподівань. Інтелектуальне багатство, динамізм літературно-теоретичних пошуків, постійний творчий неспокій, непересічність мислення, наскрізь модерне світосприйняття засвідчили, що Соломія Павличко відкрила простір нових можливостей для українського літературознавства XXI сторіччя».
Марія Зубрицька
«Наш час реабілітує те, що дискредитував і зневажив новий гуманістичний вік…» Однак «вчення А. Айнштайна про просторову замкненість всесвіту не має тієї релігійної метафізичної арґументації, яку розгортала свого часу теологія Середньовіччя. Безпросторовий образ наших днів принципово відмінний від метафізичної безпросторовості Середньовіччя»[710].
Бер не входить у дрібні деталі. Головна інтелектуальна мета, заради якої написана стаття, сформульована досить переконливо. А саме: криза мистецтва відповідає загальній кризі філософії, а криза філософії чи метафізики — кризі природничих наук, передовсім фізики.
У статті «Засади естетики» згадується феноменологія, зокрема феноменологія Едмунда Гусерля. Цей напрям, у якому «інтелектуалізм перемагає суб’єктивізм», найближчий художнім творам Петрова 20-х років. Прямих посилань на Гусерлеву теорію кризи в Бера немає, хоча вплив концепцій німецького філософа безперечний. Темі кризи Гусерль присвятив одну з найвідоміших своїх праць «Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія». Вона була написана в 1934—1937 рр. і вийшла вже після смерті філософа. Однак із доповідями на цю тему він виступав у 1935 р. у Відні й Празі. Крім того, ідеї кризи закладені і в попередніх працях Гусерля, які, можливо, опрацьовував Петров.
Гусерль (а після нього Петров-Бер) твердив, що новітні відкриття природничих наук підірвали філософію й філософський розум. Крах віри в розум припав на початок XX століття, хоча тенденція закладена ще Ренесансом. Філософії в наш час «загрожує небезпека впасти в скепсис, ірраціоналізм і містицизм»[711], — писав німецький учений. І далі: «…Криза філософії збігається з кризою наук нового часу, що розуміються як ланки філософської універсальності, спочатку з латентною, а потім з усе більш явною кризою всього європейського людства, що нині охопила весь сенс його культурного життя, його „екзистенцію“»[712].
Рамки кризового світовідчуття, окресленого Гусерлем, дуже широкі, майже всеохопні: «Оскільки віра в абсолютний розум, що надає світові сенс, розпалася, остільки розпалася й віра в сенс історії, в сенс людства, в його свободу, що розуміється як можливість людини осягнути розумний сенс свого індивідуального й загальнолюдського буття»[713].
Чи осягнув такий сенс Петров? У ролі Бера він оминає чи не найважливіший аспект кризи — кризу особистості. З погляду його власної біографії, це не здається випадковим.
Щоправда, він сам у ролі Домонтовича в романі «Без ґрунту» описав, відбив, пережив кризу втраченої автентичності, самопочуття людини без будь-якої основи, за винятком інтелектуальної:
«Час ущільнився… Кожна людина числить за собою кілька життєписів. Одне ім’я стало явно недостатнім для людини. Тотожність імені більше не відповідає зламам етапів. Над усім панує епоха. Функція людини за однієї доби одна, за іншої — інша. У зміні діб втрачає вагу сталість особи.
Жаден з нас не має власної біографії, бо його біографія належить відтинкам епох, які круто відрізняються один від одного. Заповнюючи анкету, ми усвідомлюємо це з дотикальною ясністю. Зміну діб сприйнято як особисте переживання. Її усвідомлено на прикладі власної долі. Трагедія останніх поколінь полягає в тому, що вони живуть уривками уявлень різних діб, тоді як належать новій, іншій, якої вони ще не уявляють собі»[714].
Петров наблизився до болючої проблеми сучасної філософії, яку часом називають «смерть суб’єкта». В центрі класичної філософії стояла людина. Перегляд поняття суб’єкта ще в XIX столітті почали Карл Маркс і Фридрих Ніцше. У XX столітті різні школи філософії, від герменевтики до структуралізму, оголосили смерть людини. Зокрема, французькі структуралісти прийшли до висновку, ніби особистість та її свідомість визначені місцем людини в структурі. Людина, тобто суб’єкт, таким чином, стає функцією структури. Вона не відповідальна за свої вчинки, навіть за свою мову. Крім того, вона вільна від моралі. В руслі аналогічного теоретизування Петров перебуває ще в 40-х роках. У його випадку така філософія мала особистісний, біографічний підтекст.
Петров твердить, що людина (він сам) позбавлена однієї, раз і назавжди визначеної особистості або ідентичності. Вони моделюються ситуацією. Здається, він настирно шукає особистої мотивації в релятивістських концепціях і в інтелектуальному ваґабондизмі. Герой «Без ґрунту» говорить:
«…Мене завжди спокушав розумовий ваґабондизм, завжди приваблювало ідеологічне бродяжничество… я ніколи не міг утриматися від принад світоглядових мандрівок…
710
Там само. — С. 6.
711
Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология // Вопросы философии. — 1992. — № 7. — С. 137.
712
Там само. — С. 142.
713
Там само.
714
Петров В. Історіософічні етюди. — С. 8.