Теорія літератури

В «Думках проти течії» Шерех говорить про еміґрацію як про втечу, спробу обдурити час, трагедію. Ціла ця книжка є однією великою й відвертою інвективою:

«Трагедія нашої еміґрації зовсім не в тому, що люди відірвані від рідного ґрунту; що їхнє завтра непевне, що їхнє таборове сьогодні злиденне й мілке. Це все сумно, але це ще не трагедія. Трагедія починається з того, що велика, може, переважна частина української еміґрації не розуміє свого часу і свого місця в часі. Вона мислить категоріями минулого сторіччя, категоріями безслідно проминулого часу. Практично, це означає, що вона не мислить»[695].

«Трагедія нашої еміґрації в тому, що вона має в собі певну кількість Дон-Кіхотів, має гнітючу масу Санчо Панс і майже не має людей розуму…

Але це трагедія не лише еміґрації. За малими винятками, це трагедія цілого українства XIX–XX сторіччя»[696].

«… Трагедія української еміґрації, трагедія всього, за малими винятками, українства XIX–XX сторіч в їхньому безконечному провінціалізмі. Від Марусі Дротівни, через Винниченка до леопардизму нашого — раз у раз чесні душі, прекрасні наміри, благородні почуття — і провінційщина, провінційщина, провінційщина. Українство ввесь час — прекраснодушне і замріяне, воно ввесь час стоїть поза своєю добою. Іноді воно пишається цим, частіше не здає собі з того справи. А то робиться страшно вольовим, страшно активним, мало не звірячим, але це виглядає дуже мило й трохи смішно. Тому наш європеїзм завжди відстає від Європи найменше на яких 30 років… Тому наші органічно-національні спрямування раз у раз сходять на закостенілість і реставраторство»[697].

Шерех ставить діагноз старої й донині не вилікуваної хвороби. Цей діагноз стосується і його власної вигадки, його недавнього рецепта створити національно-органічний стиль. Міркування Шереха не абстрактні, це відповідь живим мертвякам української сучасності, до яких він відносить народників, хвильовистів, епігонів неокласицизму та донцовське вісниківство, які намагаються в цій сучасності домінувати.

Шерех не був би собою, якби не запропонував виходу, ґрандіозного нового рецепта — створення «програми, що створила б українську концепцію доби»[698]. Однак його оптимістична риторика звучить значно менш переконливо, ніж нищівний аналіз.

У навкололітературній частині табірного суспільства, як і в МУРІ, відбувалася поляризація. Ті, що виступали за традицію, за сакральність деяких відомих імен і понять, за чистоту «рідного», не могли стерпіти зрадливого прозахідного космополітизму іншої групи. В 1948 р. МУР уже розкладався й занепадав на очах. Окрім уже згадуваного Чапленка, МУР покинули Осьмачка, Барка, Косач, Славутич і ціла група «Світання». Дух конфліктів і розпаду ставав всеохопним. Назавжди розсварювалися старі друзі. Конфліктували між собою актори театру-студії Гірняка. Завдання, висунуті ще наприкінці 1945 р., не здійснилися; ні організаційного, ні художнього об’єднання не вийшло. Крім того, померли Юрій Клен, Катря Гриневичева та Андрій Гарасевич у 1947 р., Леонід Мосендз (який, щоправда, не вступав у МУР) — у 1948 р. Віктор Петров зник з Німеччини у квітні 1949 р. Нарешті, грошова реформа в Німеччині 1948 р. унеможливила українські видання. Переставали виходити журнали. В 1949 р. більшість діпістів виїжджає з Німеччини, прямуючи здебільшого в країни Північної Америки.