Нафта
- Автор: Пазолини Пьер Паоло
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7233-7
- Переводчик: Юлія Вікторівна Григоренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Нафта». Краткое содержание книги:
«Я розпочав писати книгу, яка буде моєю справою протягом років, може, до кінця життя. Не хочу про неї розповідати…; досить сказати, що це щось штибу «підсумку» всього, що я пізнав, усіх моїх спогадів». Так Пазоліні описав свій останній роман, якому судилося лишитися незавершеним через несподівану й трагічну смерть автора. Роман «Нафта», розпочатий на початку шістдесятих, у часи світової нафтової кризи, робота над яким тривала аж до смерті письменника, у листопаді 1975 року, — це великий уривок того, що мало стати романом-monstruum, обсягом приблизно дві тисячі сторінок. Це відчайдушні розсліди людської природи, вивчення таємниць сексуальності й усе це на тлі розколу розквітлої Італії з її зухвалою економічною політикою та таємними змовами у владі.
Всі хлопці та чоловіки, які з’являються у цьому Колі, мають між собою одну прикметну рису: вони всі, й ті, що ліворуч, і ті, що праворуч, надзвичайно потворні й гидкі, розрізняючись поміж себе подібністю до одного чи до іншого обличчя свого Пана.
Спочатку роздивимось тих, хто стоїть праворуч.
Вони надзвичайно картинно, хоч світлини знімай, стоять уздовж дороги, розділившись на юрби та невеличкі купки. В обличчя нікому не дивляться. Балакають, мабуть, тільки якщо мають серйозний привід; або по-дружньому теревенять, іронічно й насмішливо всміхаючись. Кожен з них — це просто показний екземпляр: на штанях блискучі зіркоподібні латки; сорочки, мов «двосторонні» жилети — середина синя, а назовні попелясто-сірі з відтінком бірюзи; штани довгі й страшенно вузькі в талії, внизу у кльошах; і, звісно, «пухлятини» у всій красі (чи то пак картоплиноподібні опуклості членів). Решта, яка не має до них стосунку, викликає лише гидку нудьгу та мало не відразуa[235]. Поза тим, на них не було ані краплі засмаги, й вони не були підтягнутими завдяки заняттям якимось спортом. Одначе на кожному з них ніби відчувався медальний блиск: чи то пак блиск захоплення тих дівчат, котрих вони у кварталі чи поза ним тримали за руки чи обіймали за плечі. Вони стоять там, щоб ними захоплювались; зарозумілість спотворює їхні обличчя не менше, аніж патлаті та «змайстровані» зачіски, змагаючись у тому, який стиль найбільш спотворливий. Видовище доповнюють барсетки, які вони бридко стискають у руках, маючи такий вигляд, ніби звикли, що їхнє життя сповнене манірності, яка розпещує й якось кумедно перетворює їх на людей зажурених та замкнутих у самих собі.
Отож від них усіх — не забуваймо, що вони потворні й відразливі, навіть попри те, що, можливо, за інших історичних обставин могли б бути миловидні й гарні, — відгонить зовсім однаковісінькою цирульнею та погано вимитим тілом.
Сморід, який огортає їх, спроможний відчути лише дуже чутливий ніс; але, якщо його таки відчули, він обертається на безжальні й нетерпимі моральні переконання. Це запах робітника-фашиста чи адвоката-клерикала, власника крамниці, який виходить із лазні поголеним, чистим і засмаглим; молодого та діяльного директора фірми, який користується французьким одеколоном.
А ще це запах членів, які або ж погано помито й через те, коли мило змішалось із запахом сечі, останній перетворився на сморід; чи запах присипки з молочком, через яку спускачка, хоч би як небагато ххх, стає ядучою. А як і добре помилися, то через цей стерильний запах пеніси гидко починають тхнути убогою плоттю та слабкими й повислими анатомічними органами.
Але перейдімо до тих, хто стоїть ліворуч.
Світло, яке сяє з величезних плит, які, мабуть, зроблені з ххх й відтворюють у Формалістському стилі Видіння Вулицю ххх ххх, має синюватий колір: брудно-синій ˂ відтінок, яким зображають ніч у декораціях до оперети, чи, як хочете, — темно-синя фарба з простеньких ілюстрацій. Отже, стоїть ніч. Ймовірно, місячне, а може, електричне світло за звичаєм розділяє вулицю точнісінько надвоє. Праворуч усе залляте світлом, ліворуч — стоїть темрява. Темрява «нетрів», старезних міських околиць, які колись, потонувши у мороці ночі, лишалися відокремленими від цілого світу, й мешкали тут лише ті, хто знав цю місцину, як себе самих: небагацько люду, який ххх ххх. Отож на лівому боці, у темряві, на сходинках маленьких крамничок з опущеними жалюзі чи товплячись навколо вуличних ліхтарів, симетрично до тих, які стоять на іншому боці вулиці, де все залите світлом, теж стоять гурти хлопців.
Утім, напруживши око й пильніше вдивляючись у жахливу напівпітьму на тих парубків, врешті робиш приголомшливе відкриття: це ті ж самі хлопці, що стоять на другому боці вулиці. Це їхні близнята, чи, краще сказати, «двійники». Коротше, їхня копія: інше втілення їхнього можливого єства.
Божества за спиною Карло попереджають, що це явище спостерігатиметься й у решті Пекельних Ровів. Двоїстість Взірця — це не лише кумедний факт, це — драма; чи то краще назвати це драмою без дії, це мертва Вистава.
235
а нудоту.