Позичений чоловік
- Автор: Гуцало Євген Пилипович
- Серия: Пригоди Хоми Прищепи #1
- Год: 1982
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-346-974-4
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Позичений чоловік». Краткое содержание книги:
Але, повторюю, такі сварки з внутрішнім голосом траплялись рідко.
Завжди виходило так, як він підказував, а він хитро підказував те, чого мені кортіло, – от і жили ми з ним душа в душу, обходились без непорозумінь: або молодиця подобається і я хочу мати від неї дитину, або я зовсім байдужий і дитини від неї мати не хочу!
Послухавши про сутички з моїм внутрішнім голосом, тепер іще послухайте про свято врожаю.
Щороку в яблунівському колгоспі «Барвінок» святкується свято врожаю. Саме тоді, коли з поля зібрано колоскові, коли викопано картоплю та буряки, коли вже оборалися й посіяли озимину. Колгоспний люд збирається на майдані коло клубу, де встановлено трибуну, грає духовий оркестр і яблунівська художня самодіяльність танцює і співає пісень просто неба. Коли і в вас тремтять жижки до танцю – танцюйте й ви, коли горлянка свербить співати – співайте й ви.
Може, й по інших селах теж святкують свято врожаю, та, либонь, нема такого, що є в нашій Яблунівці. Бо голова колгоспу Михайло Григорович Дим додумався найшанованіших колгоспників, чиї портрети прикрашають сільську Дошку пошани, перемалювати на великі портрети, а до тих портретів прибити міцні дерев’яні держаки. Директор школи Кастальський не пожалів пі хисту, ні натхнення – портрети передових кукурудзоводів, механізаторів та тваринників вдались на славу!
Й минулої осені на майдані коло клубу можна було в людському натовпі побачити живу картинну галерею. Ця картинна галерея рухалась, та найчудніше було не це, а те, що передовик, який був намальований на портреті, сам і тримав свого портрета!
Торік і позаторік, пригадую, мені ой як кортіло походити з портретом серед веселого та щасливого яблунівського натовпу, а з чим ти походиш, коли не заслужений, коли Кастальський не малював твого портрета для щорічного свята врожаю!
То я потрошку навчився канючити.
– Дай поносити твій портрет, – просив у Марії-телятниці чи в Олекси-комбайнера.
Траплялось, що, відриваючи від серця, таки давали поносити свій портрет. А хіба не плюнуто одного разу прямо в обличчя:
– Заслужи чесною працею, щоб тебе малювали, отоді й носитимеш.
На ту людину я не затаїв зла, тому й не згадуватиму її отут привселюдно, щоб помститись, але гірко від того ляпаса й по нинішній день.
То до чого додумалась моя рідна жінка Мартоха на цьогорічному святі врожаю? Отой портрет молодого солдата Хоми Прищепи, намальований для музейного куточка мого імені директором школи, жінка сама приспособила до грубезного держака. Сама й несла в руках до майдану коло клубу. Тут, заквітчану колосками та прикрашену вишитим рушником, підняла картину так високо, як ніхто інший не зумів підняти свою.
– Бо ти, Хомо, теж заслужив, – шепотіла Мартоха, й осінній вітерець ворушкав пасма її чорного волосся. – Трудівник із трудівників, робітник із робітників. Колись діждешся своєї пори, що всім колгоспом пошанують, а зараз поки що я сама тебе пошаную.
І, гордий із Мартошиної немеркнучої пошани, я почувався серед народу так, наче вбрався у шори, та вбори, та наритники, хизувався, неначе на пристяжці, і так надувся, наче наперед п’ятами обувся. Так що дехто, позираючи на мене, міг подумати здивовано: «Ти ж бач, який Хома! Задер носа, що й кочергою не дістанеш. Е-е, може, й справді не нашого поля ягода, може, й справді до нього без ломаки не приступишся?»