Позичений чоловік
- Автор: Гуцало Євген Пилипович
- Серия: Пригоди Хоми Прищепи #1
- Год: 1982
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-346-974-4
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Позичений чоловік». Краткое содержание книги:
О людський язик! Чогось веселого з’ївши, вмієш на глузи підняти, щоб народ із твоїх кепкувань сміявся й аж кишки рвав. Умієш ти посміятись навіть тоді, коли батько, на ламку злігши, вмиратиме іі ногами дриґатиме. Смієшся, коли покажуть копійку, іі коли дадуть їсти кишку, й коли поставлять перед носом миску лемішки, й коли день настане, й коли ряба здибається, й коли шолудивий стрінеться, й коли голомозий трапиться, й коли чужа біда стрясена я, о лишенько, хіба перелічиш, коли язику кортить весело посміятись та поміж чесними людьми зуби попродавати!
О язик людський! Добре, коли вмієш пожартувати, та знаєш, коли перестати. Вмієш ти й покашляти помаленьку, щоб на цілий рік вистачило. А хіба при нагоді не свиснеш так, як і рак ніколи не свистав? Іноді ж ти буваєш такий вредний, як оте сало, що здір покусало. А то з великої радості ревеш, як бугай у болоті.
Якби не язик людський, то де б узялись жарти, каламбури, дотепи, всілякі перчисті нісенітниці, від яких у носі щипає? Якби не язик людський, то де б і мова людська взялась, а не було б мови, то чи змогли б порозумітись поміж собою Дармограїха з Мартохою, а я зі своїм колишнім бойовим побратимом, якого й слід прохолов десь у наших благословенних краях? Якби не язик людський, то довелося б усім мовчати, як рибі під кригою, і не чулося б пісень у Яблунівці, і, надриваючи животи, не сміялися б люди із марнотратів та джиґунів, із симулянтів та ловкачів, із упертюхів та ґаволовів. Тобто не сміялися з того, що складає вади й достоїнства людської вдачі, не сміялися б не тільки з молодості, а й зі старості, не тільки зі здоров’я, а й із хвороб та каліцтв, не тільки з життя, а й зі смерті.
Прісно й нудно жилося б на білому світі, отож саме людському язику маємо дякувати за те, що співаємо й регочемо, що виголошуємо промови і їмо борщ, затовчений старим салом та часником, що клянемось у любові й проклинаємо ворогів, що сиплемо примовками до шпарких танців і припечатуємо оковиту в роті, щоб із горла не потекла назад.
Вихваляючи язик людський, водночас вихваляю і язик старшого куди пошлють у колгоспі «Барвінок» Хоми Прищепи, себто свій. Бо й справді, чом би не попишатись, мов кобила до будяка, чом би не повеличатись, як заєць хвостом, чом не надутись, як шкурат на вогні! Хтось інший, вдавши із себе великого пана-цяцю, свій ніс вище губи носив би, випринджуючись чи посадою, чи заробітками, чи машиною, чи знатною ріднею. Та я зовсім не такого пера пташка! Хвертом попід боки взявшись, казав і кажу, що нема понад язик людський, тому-то й пишаюся своїм язиком, ходячи ребром і дивлячись козирем, мені й чорг не брат!
Люди, може, й однакі, та язики в них усякі, втямили?
Якби моя воля, то до чого б додумався? А додумався б до того, щоб язик свій пошанував, як ніхто. Зодягнув би його з голочки в новеньку одіж – костюмчик сірий бостоновий, біла сорочка шовкова, червоний галстук у голубу іскорку, запонки в манжетах рукавів, модні туфлі лаковані, золотий годинник на руці, ріжок блакитного носовичка в нагрудній кишеньці, окуляри на носі, гладенько розчесане волосся блищить від бріоліну. Отак би з ніг до голови вирядивши свого вельмишановного язика, пустив би на вулицю, хай би прогулювався по Яблунівці, свіжим повітрям дихав, на щедру нашу природу милувався. Авжеж, хай би трохи повеличався поміж людей мій славний язик – мов ота шкапа, що вівса з’їла й воза побила. І хай би люди думали, що то, либонь, великої кошари свиня.
Бо таки великої кошари, не стану суперечити.
Адже якби не мій язик, то чи було б тут набалакано те, що набалакано?!
XLVII. ТРИ ДОЗЕМНІ ПОКЛОНИ РІДНІЙ ЯБЛУНІВЦІ
Авжеж, набалакано, як шовком нагаптовано, бо з таким язиком, говорячи та говорячи, можна до чогось договоритись. Але, звісно, язиком-лопатнем, яким би гарячі сковороди в пеклі лизати, теж усього не скажеш. Навіть більше не скажеш, ніж скажеш, бо пробувати все сказати – однаково що силкуватись перелічити зірки в небі над Яблунівкою. Ну, гаразд, іще якийсь юний математик із середньої школи полічить, коли ґедзь його вкусить. А над іншими селами – хоча б тільки над Веселим Полем, Веселим Ланом, Веселою Дібровою, Веселою Долиною, Веселим Хутором, Веселими Боковеньками, Веселими Горами, Веселим Кутом, Веселим Гаєм, Веселим Яром? А чи над Кривошиями, Гончарами, Великим Вербчим, Білоконями, Липівкою, Малими Дубовими Грядами, Сухолужжям, Чудвами? Хай би й когорта юних математиків із рахівницями в руках зібралась – і то не погулали б перелічити зірки.