Жак-фаталіст (збірка)
- Автор: Дидро Дени
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4010-7
- Переводчик: Валеріан Підмогильний
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Жак-фаталіст (збірка)». Краткое содержание книги:
Сіли, поговорили по-приятельськи. Д'Енон-мати говорила багато, д'Енон-дочка — мало. В обох їх тон був святобливий, але без перебору й маніжності. Задовго перед заходом сонця обидві наші святобожниці підвелися. На зауваження, що ще дуже рано, д'Енон-мати досить голосно сказала пані де Лапомрей на вухо, що вони мають ще виконати якісь благочестиві вправи і лишитися довше не можуть. Вони вже геть відійшли, коли пані де Лапомрей почала собі дорікати, що не спитала їхньої адреси й не дала їм своєї. «Колись я такого огріху не зробила б», — додала вона. Маркіз побіг цей огріх виправити; вони вислухали адресу пані де Лапомрей, та хоч як маркіз напосідав, а їхньої не зміг дізнатися. Він не зважився запропонувати їм свою карету, хоч зізнався пані де Лапомрей, що йому хотілося зробити це.
Маркіз не проминув спитати в пані де Лапомрей, хто такі оті дві жінки.
— То дві щасливіші від нас істоти. Ви гляньте, які вони напрочуд здорові! Які в них ясні обличчя! Яка невинність і пристойність говорить їхніми устами! Такого не побачиш і не почуєш у наших клубах. Ми жаліємо святенниць, святенниці нас жаліють, і, все зваживши, я схильна гадати, що вони мають рацію.
— То чи не збираєтесь і ви, маркізо, зробитися святобожною?
— Чому ні?
— Стережіться, я не хочу, щоб наш розрив довів вас до такого.
— І воліли б краще, щоб я відчинила двері графові?
— Багато краще.
— І ви мені радите це?
— Не вагаючись…
Пані де Лапомрей розповіла маркізові все, що було їй відомо про ім'я, місце народження, колишній стан і позов двох святобожниць, виявляючи до цього ввесь можливий інтерес та зворушення; потім додала:
— Це дві винятково достойні жінки, зокрема дочка. Ви розумієте, що з таким обличчям тут не бракує нічого, коли захочеш його використати, але вони чесну скромність поставили над ганебний достаток; у них лишилося так тонко, що не знаю вже, як можуть вони існувати. Працюють день і ніч. Зносити вбогість, коли в ній народився, це безліч людей уміє, але перейти з розкоші до скрути, задовольнятися з найпотрібнішого, ще й мати втіху з того — цього я не розумію. Ось що робить релігія. Що б там не казали наші філософи, релігія — річ хороша.
— Надто для нещасних.
— А хто ж не нещасний більше чи менше?
— Ви робитесь святенницею, закладаюсь своїм життям.
— Велика річ утратити його! Наше життя так мало важить, коли порівняти його з майбутньою вічністю!
— Але ви вже говорите, як проповідник.
— Я говорю, як переконана жінка. От, маркізе, скажіть мені щиро: хіба не були б наші багатства нікчемним лахміттям у наших власних очах, якби ми були глибше перейняті чеканням благ іншого життя і страхом його? Погодьтесь, що то неймовірне навіженство — звести дівчину або заміжню жінку, важачи життям у її обіймах, і раптом упасти у вічну муку.
— Проте це щодня робиться.
— Бо віри немає, легковажність.
— Бо наші релігійні погляди мало впливають на наші звичаї. Але, друже, присягаюсь, що ви скільки духу простуєте до сповідальні.
— Це найкраще, що я могла б зробити.
— Та ви божеволієте! Перед вами ще двадцять років гарних грішків, не схибіть їх; а вже потім каятиметесь і хвалитиметеся цим біля ніг священика, якщо вам це до душі… Але поговорімо серйозно. Ваша уява страшенно хмурніє, і це — наслідок огидної самоти, на яку ви знову прирікаєте себе. Послухайте мене, покличте якнайшвидше графчука. Вам тоді не ввижатиметься ні чорт, ні пекло, і ви будете, як колись, чарівна. Ви боїтесь, щоб я не дорікав вам, як ми знову зійдемося; але, передусім, ми, може, й не зійдемося, а ви через недоречний острах позбавляєте себе найсолодшої втіхи. Бути кращою заради мене — справді, я не вартий такої жертви.
— Не це мене стримує…
— Вони говорили ще багато дечого, не пам'ятаю вже.
Жак. Випиймо, хазяєчко, воно відсвіжує пам'ять.
Хазяйка. Випиймо… Пройшовши кілька разів алеями, пані де Лапомрей з маркізом сіли в карету. Пані де Лапомрей сказала:
— Яка я проти неї стара! Коли воно приїхало до Парижа, було ж тільки пуп'янком.
— Ви про дочку тієї дами, що ми зустріли на прогулянці?
— Так. Це мов у саді — зів'ялі троянди поступаються місцем молодим. Ви придивилися до неї?
— Не проминув нагоди.
— Якою вона вам здалася?
— Це голова Рафаелової Діви на тілі його Галатеї. До того ж, який ніжний голос!
— Яка скромність у погляді!