Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Хтось із переляканих фрейлін крикнув, що цар Дмитрій, як тільки все зчинилося, схопився і напівроздягнений кудись побіг...
— І... нічого не сказав? — була вражена Марина.
— Що він міг сказати, як його наче вихором видуло із спочивальні вашої величності. Напевне, його величність кинувся готувати оборону. Вся надія тепер на його величність. Зуміє сам спастися — спасе і нас...
Але надії на царя вже не було. Навіть на її співвітчизників. Та й що вони могли вдіяти, як їх самих — кожного в будинку — оточили розлючені московити. Вже пролилася перша кров.
Вже кров лилася по Москві.
Збіговисько вже не лише захопило Кремль, а й увірвалося в царські покої кремлівського палацу...
В царициних покоях металося простоволосе жіноцтво, перелякане і в сльозах, не здатне що-небудь втямити. Та й не могло воно вчинити хоч якийсь опір розлюченим натовпам, які вже багли крові...
Цариця теж металася в самій сорочці, доки хтось із фрейлін не подав їй спідницю і накидку з чужого плеча...
Зрештою пролунала порада:
— Біжімо в підвал — там нас ніхто не знайде!
Це була хоч якась ясність, і жіноцтво з верхнього ярусу палацу кинулося на нижній ярус і ще глибше — у льохи, що були під палацом.
Разом з усіма побігла й цариця. В тій метушні, в тім сум’ятті, де годі було хоч щось збагнути й тверезо оцінити, здавалося, всі забули — навіть вірні їй фрейліни, не кажучи вже про служниць, — про царицю свою.
Цариця була полишена сама на себе, і разом з усіма (вже наближалася тупотнява ніг, галас і мат, крики перших жертв, розпачливі й моторошні) побігла й Марина...
Як вона дісталася підвалу під першим ярусом палацу, де до того, звісно, ні разу не була, — не пам’ятала. Біда, як кажуть, навчить, покаже і розкаже. Здається, її туди принесла хвиля, — ні, вал переляканого жіноцтва, що, перечіпаючись і падаючи, котився вниз... Але вже коли вона опинилася в напівтемному, з низьким склепінням підвалі, де купами збивалися жінки й верещали — там виявилися ще й пацюки, — царицю нарешті хтось із уже отямлених упізнав.
— Ваша величносте, панночко найяснішая, — підбігла якась фрейліна. — Вам тут зле залишатися. Ще й пацюки мерзенні... бррр! — як ніби вони були головною в ту мить проблемою. — Ви чуєте — тупіт ніг наростає... Ось-ось сюди увірвуться кровожерливі варвари... Спасайтеся, поки не пізно.
Як спасатися? Де спасатися? Мить тому вона гадала, що порятунок тут, у льосі, а тепер, виявляється, ще треба кудись за тим рятунком бігти.
Але ніхто не міг порадити бодай кутка надійного. Нічого кращого не придумавши, Марина кинулася з льоху — та й від пацюків у неї по спині мурахи побігли, — назад, на другий ярус палацу. Туди, звідки вона й прибігла, охоплена панікою...
Жіноцтво все ще металося сюди й туди: одні, шукаючи рятунку внизу, в льосі, спускалися туди з другого ярусу, інші, навпаки, шукали порятунку нагорі, тож з плачем піднімалися з льоху, де вони спершу хотіли було сховатися, на верхній ярус.
В покоях ще панували вранішні сутінки. Перед Мариною суцільною вервечкою — одні ж бо піднімалися вгору, інші спускалися вниз — пливли жіночі обличчя — перелякані, з виряченими очима й розкритими від крику ротами, закудлані, майже не зодягнені, і Марина нікого не могла впізнати. Та й було її жіноцтво без звичних білил та рум’ян, без прикрас і навіть без зачісок, і їх годі було розпізнати, хто є хто.
Як і що збагнути — в суцільній тупотняві ніг, у суцільних криках і плачах...
Але це її й рятувало — поки що. Жінки у самих лише сорочках, без багатого вбрання, непричесані і непривабливі, тож були всі на одне лице. Для тих, хто увірвався в палац.
Цариці — яка нічим не відрізнялася від неприбраного жіноцтва — вони в тім зборищі не могли впізнати і якось її виокремити. Та й мало хто з московитів, знав у лице свою нову царицю, прибулу з якоїсь там Польщі, — та й скільки вона там встигла побути нею. Перед простим людом вона не з’являлася, у Москву, а потім і в Кремль прибула в закритій кареті, тиждень перебувала у Вознесенському монастирі, де її ніхто, крім черниць, не бачив, а потім дев’ять днів застілля та гульок...
Але натовп, що увірвався в жіночі покої царського палацу, шукав саме її — царицю Марину Юріївну, шукав і ніяк не міг знайти, хоч кілька разів і здибувався з нею. Тож там і там тільки й чулося:
— Де вона?
— Дєвка з Польщі люторскіє вєри, некрещеная, яку цар царицей сдєлал?
— Гдє? Ігдє она — царица-самозванка?!.
(«Чому... самозванка, як мене законно коронував в Успенському соборі сам патріарх ваш. Він же й надів мені на голову корону», — навіть така ображена думка майнула в голові Марини.)