Марта

— Дядько радив, але у мене якось руки до неї не дійшли. Я більше романи люблю і...

— Чому ти так дивишся? Що Грушевський? — навіть далека від політики Марта розуміла, що історик перебував у іншому політичному таборі.

— Так.

Тиміш розсміявся:

— Я також спершу ось так дивився. Мабуть, навіть не так, а гірше. Але, знаєш, я задумався після того, як тобі сказав, що сам «малорос». Десь у глибині душі я завжди вірив у те, що нація — це не головне. Бо у кожному з народів є погані і хороші люди. Інколи інородець може бути тобі ближчим і приємнішим за свого. Тобто насамперед я зважав на людські якості. Ти мене розумієш?

— Угу, — Марта вже починала замерзати, але силувалася збагнути слова свого співрозмовника.

— А оце взяв почитати «Історію...». Думаю, нехай Грушевський мені як людина, як політик не симпатичний, але ж у історичній науці він визнаний авторитет. Може, переборовши неприязнь, я зможу чомусь навчитися... Хороша, дуже хороша і потрібна книга... І я збагнув для себе одну річ: людина ж проходить різні етапи свого розвитку, не тільки фізичного, а й психологічного! І кожен — важливий. Не можна, не опанувавши один етап, перестрибувати на інший. Ось так і з відчуттям приналежності до певної нації. Як не знатимеш, хто ти, чийого ти народу, то наступний етап — прийняття всіх людей, без упередження до раси чи національності — буде неповноцінним... У тебе губи вже посиніли. Замерзла? — хлопець урвав свій монолог і кинув стурбований погляд на Марту.

— Трішки...

— Зараз щось придумаємо, — сказав Тиміш і пошукав очима візника. За кілька хвилин вони вже спускалися назад до Царської площі[16], щоб дістатися кав'ярні Сема-дені.

Марта відігрівала замерзлі пальці, обіймаючи чашечку чаю. Тамуючи хвилювання, роззиралася навкруги й ніяковіла.

Легка розмова про книжки несподівано повернулася в серйозне русло: в країні наростала напруга. З-під Білої Церкви приходили тривожні звістки. Було зрозуміло, що перебування Тимоша в Києві добігає кінця. Десь удалині на лінії життя хлопця вже чекали сірі дні осені, загублені на шляхах України; дощ і хляпавиця, широкі поля і дим тимчасових таборів. Ніби зазираючи у завтра, очі Тимоша ставали чимраз сумнішими.

— Я не розумію війни. Не розумію, чому люди мають убивати одне одного. Я плутаюсь у гаслах: що не день — то нові, і в них вірять, вмирають за них, — раптом сказала Марта і засоромилася своєї сміливості, того, що говорить на таку «дорослу» тему,

Тиміш пошукав щось на денці напівпорожньої чашки кави й сказав:

— Ти права — ця війна почасти безглузда. Одні воюють за минуле, за світ, який нікому вже не під силу відродити. Інші ж прагнуть на руїнах імперії побудувати нове. Але, боюся, їхнє бачення далеке від того, що прийде насправді. Це битва ілюзій. Не більше.