Бог-Імператор Дюни
- Автор: Херберт Фрэнк
- Серия: Всесвіт Дюни #4
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: FLC
- Переводчик: Наталія Михаловська
- Жанр: Эпическое фэнтези
Электронная книга - «Бог-Імператор Дюни». Краткое содержание книги:
В Імперії назріває небачене протистояння. Величезні сили, накопичені впродовж тривалого Миру Лето, готуються кинути виклик Владиці, а найзатятіші вороги є в його найближчому оточенні. Дункану доведеться вирішити, на чиєму він боці, а від його вибору залежатиме доля всього людства.
— Так, Владико.
Лето вперто продовжував:
— Тут лише кілька моїх предків. Вода Муад’Діба тут. Гані та Харк-аль-Ада, звичайно, теж тут, але вони не мої предки. Ні, якщо існує якась справжня гробниця моїх предків, то ця гробниця — я. Тут переважно Дункани й витвори розплідної програми. Одного дня і ти лежатимеш тут.
Монео помітив, що спогади вповільнили темп його ходи. Зітхнув і пішов трохи швидше. Інколи Лето бував люто нетерплячим, але цього разу досі не подав ознак нетерплячки. Монео навіть не припускав, що його прихід залишився непоміченим.
Лето лежав із заплющеними очима, і лише інші його чуття відмічали пересування Монео по крипті. Усю увагу Лето займали думки про Сіону.
«Сіона — мій заклятий ворог, — подумав він. — І мені не потрібні підтвердження цього від Нейли. Сіона — жінка дії. Живе на поверхні величезних енергій, що наповнюють мене розкішними фантазіями. Я не можу споглядати ці живі енергії без почуття екстазу. Вони — причини мого буття, виправдання всього, що я будь-коли зробив… навіть мертвого тіла цього дурного Дункана переді мною».
Слух підказував Лето, що Монео досі не пройшов і половини відстані до Королівського Повозу. Чоловік рухався дедалі повільніше, тоді раптово надав ходи.
«Як обдарував мене Монео своєю донькою, — думав Лето. — Сіона свіжа й дорогоцінна. Вона нова, а я — лише збірка старого мотлоху, проклятих реліквій, загублених і заблудлих. Ніколи раніше неможливо було й уявити таку купу сміття».
Лето вишикував свої внутрішні минулі життя, аби дати змогу їм роздивитися, що сталося в крипті.
«Подробиці — мої!»
Хоча Сіона… Сіона — немов чиста дошка, на якій ще можна написати великі речі.
«Стережу цю дошку з нескінченною обережністю. Готую її, вичищаю.
Що мав на увазі Дункан, коли назвав її ім’я?»
Монео наблизився до повозу нерішуче, хоча й цілком свідомо. Лето напевно не спав.
Коли Монео зупинився біля трупа, Лето розплющив очі й глянув униз. І виявив, що спостерігати за мажордомом приємно. Монео мав на собі білу Атрідівську уніформу без знаків розрізнення. Розумна думка: його обличчя, майже так само відоме, як обличчя Лето, — усі потрібні йому знаки розрізнення. Монео терпляче чекав. На його спокійному обличчі не ворухнувся жоден м’яз. Густе волосся пісочного кольору рівно розділене надвоє. У глибині сірих очей з’явився вираз прямоти, яка зазвичай супроводжує усвідомлення власної великої влади. Він змінював цей вигляд лише в присутності Бога-Імператора, а інколи навіть тоді не змінював. Жодного разу не глянув у бік тіла на підлозі крипти.
Доки Лето мовчав, Монео прокашлявся і сказав:
— Я засмучений, Владико.
«Чудово! — подумав Лето. — Знає, що я відчуваю справжні докори сумління через Дунканів. Монео бачив їхні записи й чимало їх мертвих. Йому відомо, що лише дев’ятнадцять Дунканів померло, як це називають люди, природною смертю».
— Він мав іксіанський лазеростріл, — промовив Лето.
Монео кинув неуважний погляд на зброю, що лежала на підлозі ліворуч від нього, тим самим показавши, що вже її побачив. Знову перевів увагу на Лето, оббігши очима всю довжину величезного тіла.
— Ви поранені, Владико?
— Дрібниця.
— Але ж він ушкодив вас.
— Ці плавники геть зайві. Повністю зникнуть упродовж наступних двохсот літ.
— Я особисто позбудуся тіла Дункана, Владико, — сказав Монео. — Чи є…
— Та моя частка, яку він спалив, повністю спопеліла. Дозвольмо їй розвіятися. Це відповідне місце для попелу.
— Як скаже мій Владика.
— Перш ніж позбудешся тіла, заблокуй лазеростріл і тримай там, де я зможу продемонструвати його іксіанському послові. Стосовно ж гільдієра, який нас попередив, особисто вручи йому десять грамів прянощів. Ох, а ще слід повідомити наших священниць на Г’єді Прайм про прихований склад меланжу. Імовірно, зі старої Харконненівської контрабанди.
— Що б ви хотіли зробити з ним, коли його знайдуть, Владико?
— Частину заплати тлейлаксу за нового гхолу. Решту можна розмістити в нашому сховищі тут, у крипті.
— Владико. — Монео підтвердив наказ кивком голови — жестом, що не був поклоном. Зустрівся поглядом із Лето.
Лето всміхнувся. Подумав: «Ми обоє знаємо, що Монео не піде, не перейшовши до справи, яка найбільше нас непокоїть».
— Я бачив рапорт про Сіону, — сказав Монео.
Лето всміхнувся ще ширше. У такі моменти спілкування з Монео було сущою насолодою. Його слова стосувалися справ, які не потребували відкритого обговорення. Його слова і вчинки цілковито узгоджувалися, підтверджуючи спільне розуміння, що Монео, звичайно, за всім шпигує. Зараз, природно, найбільшим його клопотом є дочка, але він хотів би наголосити, що найважливішою турботою зостається піклування про Бога-Імператора. Пройшовши подібну еволюцію, Монео достеменно розумів делікатну природу долі, яка тепер випала Сіоні.