Вітри сподівань
- Автор: Кільченський Володимир
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-9287-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вітри сподівань». Краткое содержание книги:
Битва під Зборовом скінчилася нищівною поразкою польських шляхтичів та перемогою козацьких повстанців. Але невдовзі польський король починає збирати нове військо… Залишивши вдома кохану дружину, Іван Яровий вирушає в Переяслав. Він має небезпечне завдання: стати «вухами й очима» Богдана Хмельницького в серці Речі Посполитої — Варшаві. Дорогою козак рятує від розбійників шляхетну панну. Її вдячній родич пропонує Івану вступити до нього на службу. Оце так вдача! Тепер Іван — довірена особа багатого пана та… козацький шпигун у ворожому стані…
Іван побачив, як порожевіло Христинине личко і вона знову почала непомітно для самої себе тулитися до Олекси. А той приголубив її легенько та продовжував далі:
— Напоїв я коней і, розкидавши каміння з-під коліс, почав виїздити з цього ярка. Ляські коні з неохотою витягли нас, і, прив’язавши моїх вірних козацьких коней до задка коляси, я поїхав до своєї сотні.
Дістався до свого обозу, і коли підкотив до куреня сотенного розцяцьковану колясу, зібралась вся сотня і ще з інших понабігали — поглянути на ляський тарантас. Сотенний стояв і задоволено дивився то на мене, то на колясу, а тоді весело гукнув: «Хлопці, а ми думали, що він уже і захолонув десь забитим!» Всі засміялися, а я з таємничим лицем напросився в курінь до нашого сотенного Савелія Киви. Розповівши про пригоди нашої трійці, що погналася за колясою, сповістив, де лежать наші хлопці. Він підізвав до себе десятника Лина та наказав розшукати хлопців і захоронити їх похристиянському. Тепер настав час сповістити про золото та про царицю ляську, що сиділа пов’язана в колясі.
Видихнув я з себе дух і кажу йому: «Пане Савелію, а в колясі — скарбу скрині і цариця ляська небаченої вроди… Підіть подивіться». Пан сотник поглянув на мене і мовчки вийшов з куреня, а я — за ним. Відчинив він дверці коляси і аж відсахнувся, так здивувався красі ляської цариці. Козаки почали товпитися побіля нас та заглядати в колясу і, цмокнувши язиками, відходили подалі. Оговтався наш сотенний і наказав розв’язати паняночку Стефу, а я йому і показав оту скриньку зі скарбом. Він щиро здивувався удруге.
Невідомо звідки з’явився посильний від нашого полковника із наказом — негайно доправити колясу і все, що там є, до нього. Довелося мені знову сідати за візничого і під насмішки супровідних козаків прямувати до полковника Небаби. Тільки-но ми наблизилися до табору, як підлетіли декілька козаків з його охорони і, забравши у мене віжки, доправили ридван до намету полковника. Почувши гомін, він вийшов, а я хутко — з ридвана, почав про все йому розповідати. «Добре підсобив ти всьому військові нашому. Сам Богдан дізнається про тебе, про твою чесність. Не піддався ти на сяйво ляського золота!» — щиро похвалив мене Небаба. Тепер уже всі докумекали, що я за один, а коли полковник наказав принести з куреня шаблю ляську з візерунками і вручив мені при всіх, то я ледь не заплакав від такої честі. Потім мені підвели мою вірну Музу, і, сівши на неї, я відчув себе майже козацьким звитяжцем. Що було далі з ляською царицею та тими скарбами, мені ніхто не говорив, а в Чигирині про мене згадали, і я опинився в сотні Петра Гусака…
Запричитали про пізні клопоти по господарству сусідоньки. Спішно понатягували валянці і одна за одною вискочили з Христининої хати. І четверо козаків неспішно почали одягатися, аби йти до свого нічного прихистку. Олекса, шепнувши щось на вушко Христині, вийшов останнім.
Вранці у двері клуні загупала Христина, і хлопці, прочумавшись від сну сніжком, весело ввалили до хати — снідати. Христина цитькнула на звеселілих козаків, показавши рукою на піч, де спали дітлахи.
Явившись до місця збору, яке призначив Гусак, хлопці побачили вже багато козаків, які ділилися своїми нічними пригодами в Гайсині. Сотник ще раз втлумачив козакам, що мають робити в місті, і всі ринулися підбирати собі селянське дрантя, щоб переодягненими селянами заповнити людні місця і «винюхувати», що діється в Переяславі.
Іван Яровий був за старшого в гурті, і йому їздові підігнали два вози з базарним крамом. На одному возі побачили мішки, набиті піском, а зверху — два мішечки зі збіжжям. На другому — різний реманент для обробки землі та висушені шкури.
Через деякий час, коли вже всі угомонилися, Петро Гусак, обійшовши валку селянських возів, не витримавши, зареготав, а за ним і всі, тицяючи один на одного пальцями. Та він підняв руку, і «селяни» вгомонилися, не зводячи очей зі свого ватажка.
— Я об’їжджатиму місто з десяткою козаків, а ви будете споглядати за людом, що копошитиметься побіля базару та ближче до гетьманської резиденції, — крикнув, щоб усі почули, Гусак, а потім, обвівши поглядом своє «військо», додав: — 3 Богом, козаки! Не дамо ляхам обдурити нас!
Вроздріб до дороги потягнулися вози з «селянами-базарниками». Іван, зачекавши, коли передній зник за деревами, підстьобнув коня, і два вози потягнулися до Переяслава. На передньому Іван був за їздового, а Олекса буцімто за найманого. Заднім возом правив Овсій Болбот, поряд сидів Степан Кукута, який був загальним веселуном сотні та ще й вигравав на всьому, що попадеться у руки.