Вітри сподівань

Тут він поглянув на жіночок, які готові були його розірвати на шматки за близькість до панянки, і мовив:

— Не ламайте собі голови, що я дозволив собі неподобство при моїх чеснотах. Отож далі… Спали ми чи не спали, навіть пригадати не можу, в якомусь заціпенінні й пройшла ніч. Почув тільки, як заспівали вранці пташки в окрузі і почали іржати коні, вимагаючи від мене уваги або ж сінця.

Відсторонив я легенько голову паняночки і зібрався вийти з коляси, а вона вчепилась у мене і щось вимагає. Дослухавшись, я зрозумів, що вимагає від мене якоїсь клятви… «Боже праведний! — думаю я. — Невже вночі без пам’ятства став їй мужем?» Згодився і на цей гріх, а вона, побачивши мою згоду, підіймає лаву, і я побачив якусь скриню, гарно оздоблену. Втупився в ту скриню і дивлюся, а що ж буде далі? Ця паняночка, Стефа, відкриває скриню, і навіть при тьмяному світлі я побачив, як звідти засяяли камінці і блиснуло золото! Звісно, що я оторопіло дивлюся на все це багатство, а вона лащиться до мене і цілує… в губи, так смачно, що я аж похитнувся. Зрозумів тоді я, що за клятву вона від мене вимагала і славу Речі Посполитої довіку!

Всі Олексині слухачі почали занепокоєно рухатися один побіля одного, але ні пари з вуст ні в кого не вирвалося. А Олекса вів далі:

— Так вона мене тримала у своїх маленьких ручках, що мені аж лячно стало: тут мене виціловує паняночка, а перед очима скриня аж сяє мені та переливається чарівним сяйвом. Тут мені і вдарило в мою дурну голову: та вона ж — відьма і чарівниця, тільки ляська, а я спокусився на її чари… Якась незбагненна сила тримала мене побіля неї, та я почав прохати святого Миколая заступитися за мене. І таки відсторонився від такої красуні. А вона почала щебетати щось і показує, що час нам їхати далі, подалі від цих холопів. Тут вже я не витримав, та й сонце якраз зійшло і освітило все довкола. Душа моя і звільнилася від чаклунських навіювань. Сердито підкрутивши мої рідні козацькі вуса, я аж крикнув, несподівано і для самого себе: «Панянко, Стефо! Ви в полоні козацькому… І стрибком до коляси! Відправлятиму вашу царську величність до Хмеля!» Від мого крику вона вмить змінилася в лиці, і вже побачив я не царівну вродливу, а якесь блякле кошеня, що ледве не вчепилося своїми пазурами мені в шию. Вона завищала і метнулася до коляси, а я за нею. Вихопила звідкілясь мушкета та ледве не вцілила в мене… Встиг я вдарити по тій тоненькій ручці, що мене голубила. Тепер мене вже вчити і чарувати не треба було: я хутенько обкрутив їй ручки біленькі і примотав її до риштака коляси…