Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник
- Автор: Жадан Сергей Викторович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- ISBN: 978-966-14-7841-0, 978-966-14-7927-1
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник». Краткое содержание книги:
9. Духи приходять на мій гашиш
І тут Білий повернувся. Ми лежали в траві, ходили до автовокзалу пити воду, ходили до міста за пивом, кілька годин валялися під нашим винищувачем із розмитими зірками, аж доки він не повернувся. Кандидат історичних наук, він-то напевне розумів, що коли є бодай найменша можливість вибратися до таких психоделічних місць із героїчною історією, із кумарним сьогоденням, то можливістю цією варто скористатися на всі сто. Можна скільки завгодно писати історичні романи, проливаючи в них кров ні в чому не повинних вурдалаків, а все ж варто бодай раз на десять років кинути все й приїхати до безіменного степового містечка, де пил перекочується центральним майданом і під єдиним баром сидять місцеві плантатори й п’ють прозору, як небо, горілку, де під винищувачем уже кілька годин на тебе чекають твої друзі і друзям твоїм без тебе щохвилини стає все печальніше, а від алкоголю – щохвилини краще. Тож якщо ти приїдеш вчасно, то застанеш їх у дивному піднесеному стані, який сприяє дружній бесіді та подальшому пересуванню. Надвечір ми дісталися Дібрівського лісу.
Білий обіцяв показати нам дуб історичного значення, під яким, нібито, Махна й було названо батьком. Приїхавши до Дібрівки, познайомившись принагідно з політично підкутим водієм, котрий нас підвіз і прочитав нам короткий курс місцевої векапебе, ми з подивуванням дізналися, що вищезгаданий нами дуб пару років тому спалили піонери. Святкували там щось своє, піонерське, може день народження Леніна, не знаю, ну й спалили його. Дізнались також, що місцевий музей так-сяк жевріє, але директор його, сука остання, нагинає всіх із цими йобаними виборами й менш за все думає про батька Махна з усіма його дубами. Одним словом, ситуація складалася не на нашу користь. Ми вийшли з Дібрівки й пішли просто в ліс, думаючи собі приблизно так: ну, добре, дуб піонери спалили, гаразд, діти, що ти з них візьмеш, директор-сука, теж можна зрозуміти, нагинає з виборами, теж ситуація знайома, але навіть він, цей патологічний директор, який продав честь, совість та історичне призначення в обмін на жирне тавро адмінресурсу на своїх директорських сідницях, – навіть він не зможе нам заборонити запхатися в цей ліс і пробути в ньому стільки, скільки вже нам захочеться, а вже скільки нам захочеться, це суто наша справа і стосується вона лише нас, ну, можливо, ще лісника.
Мені доводилося ночувати в різних місцях і за різних обставин. Я ночував кілька ночей на львівському вокзалі на пакунках із фашистськими газетами, які я туди привіз для розповсюдження, я ночував на українсько-угорському кордоні разом із групою старшокласників, які їхали кудись на екскурсію, думаючи, очевидно, що я теж їду на екскурсію, я ночував п’яний на річковому пляжі, і навколо мене ходили рятівники та пляжники, не знаючи, чи я вже потонув, чи ще ні, я ночував на лавах у парку і в зимових електричках на станції П’ятихатки, не маючи змоги звідти виїхати, одного разу я ночував у піонерському таборі на столах для пінг-понгу, ми з приятелем заїхали туди для проходження педагогічної практики, але вожаті, випивши весь наш спирт, сказали нам, що лишатись нам тут не обов’язково, та й для дітей так буде краще, тож ми можемо їхати, і ми повкладалися на столі для пінг-понгу, з різних боків сітки, і на ранок справді поїхали звідти, спати цілий місяць на пінг-понгових столах нам не світило. У цьому є щось більше, ніж пригода чи цікавий випадок, пригода – це коли ти потрапляєш серед ночі до свого готельного номеру, маючи ключ, і знаходиш у своєму ліжку кількох невідомих, – це пригода, я згоден, а коли ти не маєш ні ключа, ні готелю, ні невідомих, коли ти взагалі не маєш жодної гадки, як перебути до ранку в ситуації, до якої ти потрапив, – це вже не пригода і не цікавий випадок, це твоє життя як воно є – без прикрас і зайвого пафосу, ти просто продавлюєш простір своєю присутністю, вириваєш для себе рівно стільки місця й тепла, аби не замерзнути за ніч. Ми звертаємо з лісової дороги, довго йдемо, зрештою знаходимо галявину, стягуємо дрова й розпалюємо багаття. Спочатку ми випили все, що в нас було, потім нам видалося, що цього недостатньо, й ми почали добивати драп, навіть друг-Білий, кандидат історичних наук, який усі ці дні утримувався й обмежувався самогоном місцевого виробництва, тут щось попустився, розслабився, покурив з нами й почав розповідати про самураїв і їхні кодекси честі. На кодексах честі я й заснув.