Полювання на чорного дика

Не тільки Лондон — уся Велика Британія, кожен британець віддавав останню шану своєму королю.

Услід за лейб-гвардійцями та «коробками» британських моряків і солдатів повільно тяглася траурна чорна карета з королівськими гербами — у ній їхали вдова та молодші діти покійного Георга V. Далі йшли представники монаршої родини — вчорашній принц Уельський, Едуард, проголошений новим британським монархом, та його брат, принц Георг у військових строях, міністри, воєначальники та іноземні дипломати, спеціально прибулі на траурну церемонію представники іноземних урядів.

Слідом вели королівського білого коня — єдину світлу пляму на тлі цього скорботного і похмурого дня.

— Ч-ч-чорт… — так само тихо, майже на вухо Маркові вилаявся Флемінг. — Я промерз до кісток, упокій, Боже, душу нашого доброго короля! Зараз би із задоволенням хильнув бренді або чого й міцнішого…

— Мусите потерпіти, мій друже. Ще трохи. Отак, одним махом, ми з цього натовпу не виберемось, — пошепки відповів Марко, — та й зважаючи на те, що сьогодні королівський похорон, найближчі ресторації та паби зачинені, лондонці у жалобі — нікуди не потрапимо.

— Я знаю, — похмуро відповів Флемінг, — і від цього мені ще гірше.

Він шморгнув носом і щільніше заправив біля горла тепле кашне.

— Потерпіть, відігрієтеся вже у мене вдома, — проказав Швед незворушно, наче й не відчував холоду й гидкої мряки.

Поміж натовп і високі шапки лейб-гвардійців він намагався розгледіти тих, хто слідував за катафалком.

Серед трикутних військових головних уборів та аристократичних чорних циліндрів Маркову увагу одразу привернули дві голови. Ті, кому вони належали, йшли наче й з усіма, однак трималися трохи відсторонено і вирізнялися своєю інакшістю.

Один — приземкуватий літній чоловік у темному пальті не по сезону й капелюсі щулився від холоду й мряки, намагаючись крокувати енергійніше й швидше, ніж того вимагала загальна хода колони. То був нарком іноземних справ СРСР Литвинов.

Інший — високий, ставний, у військовому строї — заступник наркома оборони СРСР маршал Тухачевский.

Уся ця траурна процесія в нього теж, вочевидь, викликала роздратування. А надто через те, що у своєму парадному військовому кашкеті він був взагалі незахищеним перед січневою негодою.

Хм… А Сталін часу даремно не гаяв, направляючи делегацію СРСР на похорони до Лондона саме у такому складі: Литвинов представляв совєцький уряд, Тухачевский — совєцьку Червону армію.

З присутності цих обох у складі похоронної процесії вимальовувалася цікава ситуація…

Пізніше Марко матиме розмову зі своїм прямим шефом із МІ-6 містером Корнуеллом і доповість йому про свої міркування щодо того, як похорони Георга V стали гарною нагодою для Сталіна подати особливий сигнал британським військовим та політичним колам: Червона армія, мовляв, займає достатньо самостійну позицію і грає достатньо самостійну політичну роль у совєцькій державі! Зовсім так само, як це є у Британії. Рівні серед рівних!