Тринадцята казка

Час від часу батько стукає у двері моєї горішньої кімнати. Здивовано витріщається на мене. Певно, я маю отой отетеріло-заціпенілий вигляд, який зазвичай з’являється в людини після надмі´ру тривалого читання.

— Ти поїсти не забула? — питає батько, подаючи мені пакунок зі сніданком та пакет із молоком.

На все життя лишилася б із цими книжками у своїй кімнаті! Але у понеділок я збиралася їхати до Йоркширу на зустріч із міс Вінтер, тож мені треба було виконати ще дещо. Відірвавшись на один день від читання, я подалася до бібліотеки. У відділі періодики переглянула книжкові ревю в усіх загальнонаціональних газетах, які вийшли безпосередньо після публікації останніх романів міс Вінтер. Виявилося, що з виходом кожної нової книжки вона запрошувала кількох журналістів на зустріч у готелі в Гарроґейті. Там письменниця зустрічалася з кожним журналістом окремо і кожному розповідала «історію свого життя». Таких історій ходило десятки, а може, й сотні. Без особливих зусиль я розшукала майже двадцять.

Після публікації «Між і поміж» виявилося, що міс Вінтер — позашлюбна донька священика й директорки школи; рік по тому, рекламуючи «Спіритичні сеанси», міс Вінтер відрекомендувалася як донька паризької куртизанки і розповіла, що втекла від своєї матері. Коли вийшов «Ляльковий театр», кілька газет написали, що відома письменниця була сиротою і мала десятьох гамірливих братів, які її весь час кривдили; після багатьох поневірянь маленької Віди добрі люди взяли нещасну бродяжку з глухої вулички в Іст-Енді й виховали у швейцарському жіночому монастирі. Особливо мені сподобалася байка про те, як Віда, будучи ще маленькою дівчинкою, загубилася в Індії, відставши від своїх батьків, шотландських місіонерів, і потім тяжко заробляла собі на хліб, розповідаючи дивовижні історії на вулицях Бомбея. Дівчинка розповідала про височенні сосни, що пахли найсвіжішим коріандром, про гори, прекрасні, як Тадж-Махал, про гаґґіс[2], смачніший за будь-який коржик із м’ясом, куплений на розі. І про волинку. О, цей дивовижний, невимовно прекрасний звук волинки!.. Коли через багато років майбутня письменниця повернулася до Шотландії, яку покинула ще маленькою дитиною, на неї чекало страшне розчарування. Запах сосен і близько не був схожий на запах коріандру. Сніг виявився дуже холодним. Хаґґіс був ніякий на смак. А про «дивовижний звук волинки» краще взагалі помовчати…