Тринадцята казка

Це була мить Чуда — великого і водночас буденного. У мені завжди жила пам’ять про це відчуття. Ця пам’ять була десь далеко, ув’язнена в підсвідомості, а тепер сестра прийшла і вивільнила її. О, це блаженне злиття! Ця єдність, що колись була для нас звичайною, а сьогодні чудесним чином знову до нас повернулася!

Вона прийшла — і ми разом.

Я зрозуміла, що сестра прийшла попрощатися. Що наступного разу, коли ми зустрінемося, до неї прийду я. Що ця наступна зустріч відбудеться не скоро.

А нам і не було куди поспішати. Вона могла чекати, і я теж.

Я змахнула рукою сльози з її щоки, відчула дотик її пальців на своїй — і наші пальці в пориві радості переплелися. Її подих на моїй щоці, її лице зарилося в моє волосся; я сховала носа у вигин її шиї і жадібно вдихала її солодкий запах.

Яке щастя!

То нічого, що вона не може залишитися. Найголовніше те, що вона прийшла. Вона — прийшла.

…Не знаю точно, як і коли пішла сестра. Просто я відчула, що її немає поруч. Потім сіла на ліжко — абсолютно спокійна, абсолютно щаслива. У мене було дивовижне відчуття, наче кров знову прокладає собі інший маршрут, а серце переналагоджує удари — для мене одної. Доторкнувшись до мого шраму, сестра оживила його; тепер же він потроху остигав, аж поки не став таким, як і решта мого тіла.

Вона прийшла й пішла. На цьому світі я більше ніколи її не побачу. Моє життя належало тепер тільки мені.

А у валізі спав кіт. Я доторкнулася до нього рукою й погладила. Він розплющив незворушно спокійне зелене око, запитально подивився на мене — і знову його заплющив.