Тринадцята казка
- Автор: Сеттерфилд Диана
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,
- ISBN: 978-617-12-1529-0
- Переводчик: Владимир К. Горбатько
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Тринадцята казка». Краткое содержание книги:
Допитливій та кмітливій Марґарет доведеться не лише розгадати загадку «тринадцятої казки», а й зустрітися зі своєю сестрою-близнючкою… яка померла під час народження.
Ніякої тринадцятої казки не було.
Я раптом відчула приплив крові до голови й нудоту, наче глибоководний водолаз, що надто швидко піднявся на поверхню.
Поволі, один за одним, навколишні предмети почали з’являтися перед моїми очима. Ліжко, книжка в руці, досі увімкнена лампа, світло якої зблякло на тлі світанкового проміння, що починало проникати до кімнати через тонкі фіранки…
Був ранок.
Цілісіньку ніч я читала.
А тринадцятої казки у книжці не було.
Батько сидів у крамниці за столом, обхопивши голову руками. Зачувши, що я спускаюся східцями, він підвів голову й поглянув на мене. Його обличчя було біле як крейда.
— Що трапилося?! — кинулася я до нього.
Але від потрясіння батькові й мову відняло; у німому відчаї він звів догори руки, а потім знову затулив ними обличчя і застогнав.
Я піднесла була руку, щоб співчутливо обійняти його, але в мене немає звички торкатися людей, тож моя долоня, на мить зависнувши над батьковим плечем, зрештою опустилася на джемпер, що висів на бильці стільця.
— Може, чимось допомогти? — спитала я.
Нарешті батько заговорив. Голос його лунав тремтливо і згорьовано.
— Треба зателефонувати до поліції. Мерщій, мерщій…
— До поліції? Тату, що трапилося?
— Пограбування. — У його вустах це слово прозвучало як оповіщення про кінець світу.
Я спантеличено озирнулася довкола. Усе було на своїх місцях, у бездоганному порядку. Шухляд не вивернуто, полиць не зламано, шибок не вибито.
— Шафка, — простогнав батько, і я почала здогадуватися, в чому справа.
— А, «Тринадцять казок», — спокійно мовила я. — То ця книжка в моїй кімнаті. Я взяла її почитати.
Батько звів очі. На його обличчі відбилося полегшення, змішане з отетерінням.
— Ти взяла її почитати?
— Так.
— Отже, це ти взяла її почитати?!
— Так, — відповіла я зі здивуванням. Хіба ж батько не знає, що я повсякчас беру почитати книжки з крамниці?
— Але чому саме Віду Вінтер?
Тут мені треба дещо пояснити.
Річ у тім, що я читаю переважно старовинні романи. Я надаю перевагу традиційно-правильному завершенню твору. Одруження і смерть, шляхетні самопожертви й чудесні воскресіння, трагічні розлучення і несподівані возз’єднання, болісні падіння і здійснення мрій — усе це, на мій погляд, має бути в кінцівці твору, й тільки тоді він вартий прочитання. Така кінцівка має приходити як природне завершення пригод, поневірянь, небезпек і, здавалося б, нерозв’язних суперечностей. Подібні фінали притаманні радше старовинним романам, а не сучасним, тому саме старовинним романам я віддаю перевагу.
Сучасна література — маловідомий мені світ. За нашими щоденними бесідами про книжки батько подекуди намагався зацікавити мене цією темою. Він читає так само багато, як і я, але коло його вподобань ширше за моє, і я дуже поважаю його думку. Точними, виваженими словами описує він те відчуття самотності і спустошення, яке виникає в нього після читання романів, основною думкою яких є нескінченність людських страждань і необхідність довготерпіння. Батько розповідав мені про фінали невиразні й притлумлені, відлуння яких, одначе, зберігається у пам’яті довше, ніж гучні та ефектні розв’язки. Він пояснював, чому саме двозначність і незавершеність зворушують його серце глибше й витонченіше, ніж ті класичні фінали зі смертю або одруженням, що їх ціную я.
Під час таких розмов я завжди слухаю надзвичайно уважно, киваю головою й погоджуюсь, але опісля ми з батьком усе одно дотримуємося своїх старих звичок. Ні, батько мені за це не дорікає. В одному ми таки погоджуємося: книжок у світі так багато, що й за все життя не прочитати, тому треба читати ті, які найдужче до вподоби.
Одного разу батько згадав про Віду Вінтер.
— Хоч вона й сучасний автор, вона має тобі сподобатися.
Та я все одно не бралася до творів Віди Вінтер. А з якої речі? Адже лишилося ще так багато незнаних мені померлих авторів!
І ось тепер, посеред ночі, я спустилася до крамниці, щоб узяти із шафки «Тринадцять казок»…
— Учора я отримала листа, — почала я.
Батько кивнув.
— Це був лист від Віди Вінтер.
Батько здивовано звів брови, але не став мене перепитувати.
— Вона запрошує мене до себе. Хоче, щоб я написала її біографію.
Батькові брови злетіли ще на декілька міліметрів.
— Я не могла заснути, тож зійшла до кімнатки і взяла цю книжку.
Я чекала, що батько щось скаже, але він промовчав. Зосереджено зсунувши брови, він про щось думав. Трохи згодом я знову заговорила.
— А чому ця книжка потрапила до шафки? Що у ній такого цінного?