Книга дивних нових речей

Двері, клацнувши, зачинилися.

— Думає, що в нього з дупи сонце сяє, — пробурмотів голос із підлоги.

— Бо ти постійно її лижеш, старий.

Пітер лежав нерухомо, збираючись на силі. Підсвідомо він розумів, що його тіло повернеться до свого нормального стану свого часу і що, намагаючись примусити його функціонувати раніше, нічого не досягнеш, якщо тільки тобі не хочеться позмагатися з кимось. Двоє чоловіків на підлозі далі кректали, хихотіли й намагалися зіпнутися на рівні, демонструючи зневагу до хімічних препаратів, які дали їм змогу пережити «стрибок».

— Перший ти встанеш чи я?

— Та я вже стою, братухо... во, диви!

— Ох і свистиш, старий! Це називається не «стоїш», а «спираєшся». Ну ж бо, відпусти лавку.

Звук падіння тіла на підлогу, знову регіт.

— Зараз подивимося на тебе, братухо. Спробуй-но краще...

— Запросто.

Звук падіння ще одного тіла на підлогу, істеричний млявий сміх.

— Я вже й забув, як після цього кепсько, старий.

— Пусте, декілька бляшанок коки все поправлять.

— То дурня, старий. От коксу б нюхнути — і все нормальок.

— Ти тупіший, ніж я думав, якщо тобі мало і хочеться ще догнатися.

— Я просто міцніший за тебе, братухо, просто я міцніший.

Так воно й тривало. Двоє чоловіків шпигали один одного словами, бравували на вітер, вичікуючи на час, коли обидва змогли стояти на ногах. Копирсаючись у поліетиленових мішках, вони кректали й пихтіли, кепкували один з одного через одяг, потім узулися й стали ходити туди-сюди, випробовуючи свою здатність пересуватися на ногах. Пітер лежав у своїй колисці, дихаючи неглибоко й чекаючи, коли кімната припинить рухатися. Урешті-решт стеля заспокоїлася.

— Йоу, братухо!

Велике обличчя замаячіло перед його очима. На якусь мить Пітер подумав, що воно не людське. Здавалося, голова кріпиться до шиї перевертом: брови на підборідді, а борода стримить угору. Але ні: лице належало людині, без сумніву, людині, просто було дуже не схоже на Пітерове. Темно-коричнева шкіра, безформний ніс, гарні карі очі, трохи почервонілі. М’язами, що на шиї, можна було б піднімати й опускати ліфт у багатоповерхівці. А схожі на брови жмутики волосся на підборідді виявилися бородою. Не великою, кошлатою, а однією з тих мистецьки різьблених борідок, останнього крику моди, які вам вистрижуть у дорогих перукарнях. Багато років тому вона, мабуть, мала вигляд чіткої лінії, наведеної чорним фломастером, але чоловік дійшов уже середніх літ, і борідка стала клочкуватою, поцяткованою сивиною. На голові ж, яка лисіла дедалі сильніше, зосталося лише кілька кучерявих ковтяхів.

— Радий знайомству, — прокавкав Пітер. — Я Пітер.

— Бі-Джи, братухо, — відповів темношкірий чоловік, простягаючи руку. — Витягнути тебе звідси?

— Я... я, мабуть, ще трошки полежу.

— Не затримуйся надовго, братухо, — сказав Бі-Джи, вишкірившись білосніжною посмішкою. — А то понакладають тут собі в штани, а корабель наш маленький.