Книга дивних нових речей

— Колись, давно-давно, я був у «Нації ісламу»[4], — сказав Бі-Джи. — Вони допомогли, коли мені було важко. Але, старий, з тим стільки мороки! Цього не можна, того не можна! — Бі-Джи розчахнув свій чималий рот, завантажив туди цілу виделку звивистої страви, пережував тричі й проковтнув. — Ще треба було ненавидіти євреїв і білих. Вони тобі чешуть, що то не примусово, і всяку таку дурню. Але всім усе зрозуміло, старий. Усім усе зрозуміло. — Ще одна здоровенна порція локшини пішла до рота. — Я сам вирішую, кого мені ненавидіти, січеш, що кажу? Хто мене задовбує, тих я й ненавидітиму. І вони можуть бути білі, чорні, хоч аквамари-и-инові, старий! Мені то по барабану.

— Гадаю, це означає й те, — промовив Пітер, — що кого любити — це теж ваш власний вибір.

— Збіса правильно. Біла луцька, чорна луцька — усі гарні.

Туска чмихнув.

— Я певен, ти справив прекрасне враження на нашого панотця. — Він закінчив їсти й зараз витирав обличчя й бороду вологою серветкою.

— Мене не так легко обурити, — відказав Пітер. — Принаймні, не словами, це точно. У нашому світі достатньо всіляких способів висловити свою думку.

— Але ми зараз не в нашому світі, — із похмурою посмішкою відказав Северин.

Він відкоркував бляшанку кока-коли, і пінистий струмінь коричневої рідини вдарив аж до стелі.

— Го-о-осподи Боже! — вигукнув Туска, ледве не впавши зі свого крісла.

Бі-Джи тільки посміхнувся.

— Я все приберу, я все приберу, — заметушився Северин, вихоплюючи з дозатора оберемок паперових рушників.

Пітер допоміг йому витерти липку рідину зі стільниці.

— Кожного бісового разу одне й те саме, — бурмотів Северин, просякуючи собі груди, передпліччя, стілець і морозильник, звідки було вийнято кока-колу. Потім зігнувся, щоб витерти підлогу, килим, який, на щастя, і так був коричневий.

— Скільки разів ви вже літали на Оазу? — запитав Пітер.

— Три. І щоразу присягався, що не повернуся.

— Чому ж?

— Оаза позбавляє розуму.

Бі-Джи чмихнув:

— Ти й так уже несповна розуму, братухо.

— Містер Северин і містер Ґрехем обидва вкрай неврівноважені особистості, Пітере, — врочисто, наче суддя, виголосив Туска. — Я знаю їх багато років. Оаза — це найкраще місце для таких, як вони. Там вони при роботі. — Він жбурнув своє порожнє горня з-під локшини у відро для сміття. — До того ж вони справжні знавці своєї справи. Найкращі. Ось чому АМІК витрачає на них гроші.