Iнститутка

— Хазяйцi i всiм нехай бог помагає!

— Спасибi! Милостi вашої просимо! — вiтає його стара.

— Звiдки се ти взявся, Назаре? — питає Прокiп. — От наче з землi вийшов!

— Я звiдти, — каже, — звiдки добрi люди мандрiвки виглядають.

Дядько поворушивсь, — поглядає на дверi.

— А чого се крутишся, пане москалю? Однiї вiри, — не цурайся.

Дядько все дивиться на вiкна, на дверi.

— Овва, який же баский! Чи не вiтра в полi хочеш пiймати?.. Да ти й сам, бачу, степовик… От же й не пробуй — не пiймаєш. А лучче дай менi люльки запалити… Як же вам ведеться тут? — питає нас. — Почому в мiстi молодицi моторнi та гарнi? — моргає на мене.

— А в вас там як? — питаю в його.

— Як?! На вибiр дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь.

— Ох, менi лишечко! Годино моя! — зажурилась хазяйка.

Дядько тiльки вуса покрутнув.

— А стара? — питаю.

— Живе. Стара все перетерпить. Кланяється вам. Питаю за себе, що там панi казала.

— Еге! Було за вас обох пановi на горiшки: "Через твiй, — каже, — розпуск двох робiтникiв утеряли! Хто ж дурнем зостався?" — се все панi; а я скажу: дурень не дурень, а, стоячи перед нею, на розумного й трошки не походив.

Хазяйка тим часом вечеряти просить. А Назар достав iз-за пазухи пляшку горiлки i поставив на столi.

— Вип'ємо, — каже, — по повнiй, бо наш вiк недовгий!.. Бувайте здоровi, в кого чорнi брови!

А дядько:

— Що се, — каже, — за горiлка? Лучче води напитись, як такої горiлки!

— Коли хто схоче, то нап'ється й води, — озвавсь Назар.

— Горiлочка, здається, добра, — каже хазяйка.

— Бодай тому шинкаревi таке життя добре! — одгримнувсь дядько. А проте випив iще, iще й iще. Вип'є i сплюне, налає i знов вип'є.

Стара дивується та головою хитає, а далi вже не стерпiла:

— Що ж ви так її гудите?

— Не твоє дiло, бабо! — гукнув дядько. — Для приятелiв п'ємо всяку.

— Та на здоров'ячко ж!

— Знайте нашу московську добрiсть! — додав Назар. Вечеряємо, говоримо; а дядько п'є та й п'є, та й п'є. Зблiд на лицi й на стiл схилився. Дивиться на нас iз чоловiком та й каже:

— Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупцi… Та годi, не журiться!.. Пожили, порозкошували — i буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ласки-добра не знаєш, — вiк звiкуєш пiд палкою… Отак живи!.. Без роду, без плем'я, без привiту, без совiту, — на всiх розкошах!

А стара тодi до його:

— А де ж ваш рiд, дядечку? Звiдки ви самi?

— З кантонiстiв! — одказав похмуро москаль. — 3 тих, коли чули, що нас у холеру поменшало. Роду нема, не знав i не знаю.

— А матуся ваша?

— Казав: не знаю!.. Чого дурпо розпитувати?

— Отакеньки i я тепер безрiдна! — каже хазяйка хлипаючи.

— Iще й вона мiж люди! — гукнув москаль. — Що твоє лихо!.. Плюнуть! Он лихо, то лихо: що нiкого тобi згадати, нiхто й тебе не згадає; нiкуди пiти й нiде зостатись. Усi тобi чужi, i все, усе чуже: i хата, i люди, i одежа… Степовик! — мовляв (до Назара)… — Так, брате! Мене з стенiв узято… Ну, i славнi, мабуть, тiї степи були!.. Дай, бабо, горiлки! Вип'ємо до дна, бо на днi молодiї днi!