Iнститутка
- Автор: Вовчок Марко
- Год: 1860
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Iнститутка». Краткое содержание книги:
Издательские переплеты. Сохранность хорошая.
В сокровищнице отечественной культуры литературное наследие писательницы Марко Вовчок (1833-1907) занимает почетное место. Свыше пятидесяти лет своей жизни она посвятила литературному творчеству.
В настоящий трехтомник выдающейся украинской писательницы включены вошли избранные произведения.
Том I
XXXIII
Боже мiй милий! Як то вже я того вечора захисного, темного дожидаю!.. Звелить панi на вечерю йти — Прокiп мене дожидає. Перейме та постоїмо удвiйзi, погорюємо обойко… Бо денної пори, хоч i стрiнемось, — тiльки зглянемось, словечка не перемовимо, розiйдемось.
— На лихо ви покохались! — каже було Катря.
— З бiса розумна ти, моя люба! — кепкує з неї Назар. — Коли б тепер ти вдруге мене полюбила, то б i лапки полизала єси!
— Кохання в мене на умi!.. Менi й вони двойко серце сушать, як подумаю-погадаю…
— Чого се ви дiвчину сушите та лякаєте? — озветься бабуся. — Коли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася.
XXXIV
А панi куди далi, то все злiсливша, усе лютiша: аби я трохи спiзнилась, забарилась: "Де була?", та й стрiне мене на панському порозi лиха година.
Перво тугою тужила я тяжко, а там усе менi стало не вдивовижу, усяка ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й не ляж!.. Було, поки лає, коренить — несила моя, сльози ринуть, а наплачуся добре, утрусь, — така собi веселенька, жартую, пустую!.. I коса заплетена дрiбненько, i сорочка на менi бiла, — нiкому, було, й не хвалюся. Що менi поможуть? Тiльки своє лихо тяжке згадають!.. А Прокiп наче нiч темна ходить, i вже тодi нi до їдла, нi питва, нi до розмови.
Господи милий! Своє лихо, чуже лихо, — не знать, що й робити, що починати. У Катрi дитинка занедужала: а тут обiд панам звари, вечерю звари та город скопай, обсiй, — та ще панi гримає: "Нiчого не робиш, ледащо! Дурно хлiб мiй їси! Ось я тебе навчу робити!"
Цiлу нiч Катря не спить над дитиною. На день благословиться, — до роботи. Бабуся тодi пильнує малої, розважає Катрю; то дитинку до неї винесе, то сама вийде та розкаже: "стихла мала!" або "спить мала!" I такеньки, наче благодать божа, допомагає, невтомлива, невсипуща.
— Чого се ви, Катре, так наддаєтесь, без спочинку? — кажу їй.
— Робитиму, робитиму, поки сили. (А очi в неї так i горять позападавши). Може, вгоджу, може, вмилосерджу!
Отже, не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж нечувственний сон її обняв коло колиски. Прокинеться, — до дитини, а дитинка вже на божiй дорозi. Тiльки глянула на його бiдолашна мати, тiльки вхопила його до серця, — воно й переставилось.
I побивалася ж Катря, i мучилась, i радiла:
— Нехай же моє дитя, моє кохане-дороге, буде янго лятком божим, — лиха не знатиме моє рiднесеньке! — А далi й заголосить: — А хто ж до мене рученята простягне? Хто мене звеселить у свiтi?.. Дитино моя! Покинула мене, моя донечко!
Назар — нiби й нiчого, розважає свою Катрю, молодим її вiком заспокоює, а в самого вже пом'якшав гучний голос, — потай усiх сумує.
По тiй печалi зовсiм захирiла, занепала Катря. Не то щоб робити, вже й по свiту ходить не здужає. А панi все-таки:
— Чому не робиш дiла? Я тобi те! Я тобi друге!
— Тепер я вже не боюсь вас! — одказала Катря. — Хоч мене живцем iз'їжте тепер! Дала ж їй себе знати панi!..
— Прокопе! — кажу я. — Що оце з нами буде!
— Устино-серце! Зв'язала єси менi руки!..
XXXV
Прогнала панi Катрю з двора на панщину: не вважила й на її чоловiка-вiзнику.
Пан, нишком од панiї, дав їй карбованця грошей, та не взяла Катря; вiн положив їй на плече, — скинула з себе, наче жабу, тi грошi. Як упав же той карбованець на мурiг, — i залiг там, аж зчорнiв; нiхто не доторкнувся. Та вже сама панi, походжаючи по двору, вздрiла i зняла.
— Се, певно, ти грошi сiєш? — каже на пана. — Ой, боже мiй, боже мiй!
Пан на те нiчого не одказав, тiльки зчервонiв дуже.
А Катря не схотiла на свiтi жити. Щось їй приключилось пiсля тої наруги. Бiгала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а далi якось i втопилась бiдолашна.
Пан дуже зажурився; а панi:
— Чого тобi смутитись не знать чим? Хiба ж ти не помiтив по нiй, що вона й здавну навiжена була! I очi якiсь страшнi, i заговорить, то все не путнє…
— I справдi, — вхопився пан за те слово, — не повно в неї ума було!
Навiжена та й навiжена… Нащо й краще! Порадились помiж собою такеньки та й спокiйненькi собi…
XXXVI
Згодили якось москаля з мiста за куховара. То ж бо й був чудний! Як зварить панам їсти, сам пообiдає, то ляже на лавi та все свище, та свище, та свище, та раптом як спiвоне! — дзвiнко-тоненько, помiсь пiвень кукурiкає. Сьому байдуже було наше лихо; тiльки, було, спитає: "Сьогоднi бито? — та й додасть: — Iначий i не можна: на те служба!"
Назар уже не той став, уже й вiн якось поник, а все жартує:
— Коли б менi хоч один день хто послужив, довiку б згадував!