Iнститутка

— Мовчи! — писнула панi, наскакуючи.

Хруснули вiти. З-за зеленого листя визирає мiй чоловiк, та такий у його погляд страшний! Я тiльки очима його благаю.

— Злодiйка! Злодiйка! — картає панi бабусю, вкогтившись їй у плече, i соває стару, i штовхає.

— Не по правдi мене обмовляєте! Я не злодiйка, панi! Я вiк iзвiкувала чесно, панi!

— Ти ще зо мною заходиш?

Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю!

Захиталась стара: я кинулась до неї; панi — до мене; мiй чоловiк — до панiї.

— Спасибi, моя дитино, — промовляє до мене бабуся, — Не турбуйся, не гнiви панiї.

А панi вже вчепилась у мої коси.

— Годi, панi, годi! — гримнув чоловiк, схопивши її за обидвi руки. — Цього вже не буде! Годi!

А панi у гнiву, у дивi великому, тiльки викрикує:

— Що? Як? Га?

Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє:

— Нi, годi!

Тодi вона у крик. Назбiгалися люди, дивляться. Пан що було в його духу пригнався.

— Що се?

Мiй чоловiк випустив тодi панiю з рук.

— От твої щирiї душi! — ледве промовила панi. — Дякую тобi!.. Та чого ж ти мовчиш? — скрикнула ще голоснiш. — Менi мало рук не вломили, а ти мовчиш!

— Що се поробилось? — питає пан на всi сторони у великiй тривозi.

Панi й почала: i обiкрала її стара, i всi хотiли її душi, — такого вже наковчила! Сама i хлипає, i кричить, i клене, що вже i пан розлютувався. Як кинеться до мого чоловiка.

— Розбишака!

— Не пiдходьте, пане, не пiдходьте! — озвався мiй понуро.

— Е, бачу, — каже пан, — тобi тут мiсця мало. Постой же: розбишатимешся у москалях — скiльки хотя!