Гаррі Поттер і в'язень Азкабану

— Добре, — засоромлено пробурмотів він, дивуючись, звідки професор знає його ім'я.

Решту часу вони майже не розмовляли.

Аж ось потяг зупинився на станції Гоґсмід, і зчинилася метушня — сови ухкали, коти нявчали, а улюблена Невілова жабка голосно кумкала з-під його капелюха. На крихітній платформі було доволі холодно: крижаний дощ не вщухав.

— Перші кляси! Перші кляси! Сюди! — пролунав знайомий голос. Гаррі, Рон і Герміона озирнулися й побачили на протилежному краю платформи велетенську постать Геґріда, що збирав переляканих першокласників для традиційної подорожі через озеро.

— Як ся маєте, всьо файно? — привітався з ними Геґрід. Вони йому помахали, але не встигли нічого сказати, бо, підхоплені юрбою, враз опинилися на ґрунтовій дорозі, де вже стояла з сотня диліжансів. Гаррі подумав, що коні, які мали їх тягти, були невидимі, адже коли вони втрьох залізли в диліжанс і зачинили двері, той покотився сам собою, похитуючись і підскакуючи на вибоїнах.

У диліжансі пахло соломою і цвіллю. Після шоколаду Гаррі почував себе краще, хоча й далі був виснажений. Рон з Герміоною скоса поглядали на нього, ніби боялися, що він знову зомліє.

Коли диліжанс підкотився до розкішних кованих залізних воріт, обабіч яких стояли кам'яні колони з крилатими вепрами угорі, Гаррі побачив ще двох дементорів у каптурах, що височіли біля воріт на варті. На нього знову накотилася холодна хвиля нудоти. Гаррі відхилився на вигнуте сидіння, заплющив очі, і сидів так, аж доки вони проїхали через ворота. Диліжанс покотився довгим схилом до замку. Герміона дивилася з маленького віконечка на численні башточки й вежі, які щораз наближалися. Нарешті диліжанс зупинився, і Герміона з Роном ступили на землю.

Гаррі зійшов за ними. Його випередив протяжний задоволений голос.

— Що, Поттер, ти зомлів? Лонґботом не бреше? Ти й справді торохнувся?

Мелфой відштовхнув ліктем Герміону і, ставши на східцях, перегородив Гаррі шлях до замку. Він самовдоволено шкірився, а його бляклі очі лиховісно поблискували.

— Відвали, Мелфою, — процідив крізь зуби Рон.

— А ти, Візлі? Ти теж зомлів? — голосно запитав Мелфой. — Дружбан дементор налякав і тебе?

— Щось трапилося? — почувся спокійний голос. То з сусіднього диліжанса зійшов професор Люпин.

Мелфой зневажливо глянув на його латану мантію та пошарпаний портфель і з ледь прихованим сарказмом сказав:

— Та ні... е-е... пане професоре, — а тоді гигикнув до Креба з Ґойлом і рушив з ними сходами до замку.

Герміона підштовхнула Рона в спину, і вони разом з усіма піднялися сходами і ввійшли через величезні дубові двері до вестибюлю, освітленого смолоскипами. Нагору вели розкішні мармурові сходи.

Праворуч були відчинені двері у Велику залу. Гаррі разом з юрбою попрямував туди, і ледве встиг кинути погляд на зачаровану стелю (сьогодні вона була чорна й захмарена), як почув голос:

— Поттере! Ґрейнджер! Ви мені потрібні!

Гаррі й Герміона здивовано озирнулися. Їх кликала професорка Макґонеґел, викладач трансфігурації і вихователька ґрифіндорського гуртожитку. Вона, як завжди, виглядала вельми суворою. Її волосся було зібране в тугий вузол, а очі гостро зиркали з-під квадратних окулярів. Сповнений лихих передчуттів, Гаррі почав проштовхуватися до неї. Уже сама присутність професорки Макґонеґел чомусь викликала в нього почуття провини.

— Чому ви такі стурбовані? — я просто хочу поговорити з вами в кабінеті, — сказала вона. — А ти, Візлі, йди до зали.

Рон дивився, як професорка Макґонеґел вивела Гаррі й Герміону з галасливої юрби; перетнувши вестибюль, вони піднялися по мармурових сходах і пішли вздовж коридору. У своєму кабінеті — невеличкій кімнаті, де затишно палахкотів у каміні вогонь, професорка Макґонеґел запросила їх сідати, а сама вмостилася за письмовим столом.

— Професор Люпин прислав сову, що тобі, Гаррі, стало в поїзді погано, — несподівано почала вона.

Не встиг Гаррі відповісти, як у двері легенько постукали, й до кабінету вбігла завідувачка шкільної лікарні мадам Помфрі.

Гаррі почервонів. Навіщо весь цей галас — йому й так було соромно, що він тоді знепритомнів.

— Я здоровий, — обурився він. — Мені нічого не бракує...

— Ох, це знову ти? — мадам Помфрі не звернула уваги на його слова і нахилилася, щоб краще його оглянути. — Знову пхав носа куди не просять?

— То був дементор, Поппі, — пояснила Макґонеґел.

Вони обмінялися похмурими поглядами.

— Запросити до школи дементорів, — мадам Помфрі несхвально поцокала язиком і, відгорнувши волосся, помацала Гарріне чоло. — Тут ще не один зомліє.. . Ну так, він увесь мокрий. Це все страшні речі, які жахливо впливають на делікатні натури...

— Ніякий я не делікатний! — обурився Гаррі.

— Звичайно, ні, — неуважно погодилася мадам Помфрі, міряючи йому пульс.

— Що ви йому радите? — рішуче запитала професорка Макґонеґел. — Постільний режим? Може, варто залишити його на ніч у лікарні?

— Я здоровий! — аж підскочив Гаррі. Його пересмикнуло від однієї думки про те, що сказав би на це Драко Мелфой.

— Ну, передовсім, йому треба трохи шоколаду, — сказала мадам Помфрі.

— Я вже їв шоколад, — пояснив Гаррі. — Мені дав професор Люпин. Він роздав усім по шматочку.

— Справді? — зраділа мадам Помфрі. — Нарешті ми маємо вчителя із захисту від темних мистецтв, який знає, що йому робити.