Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920

На цю мою скаргу з фронту я одержав приблизно ось таку відповідь: «про всі ці і подібні нестачі фронту військовий секретаріят знає, але наразі не в силі лиху зарадити. Всі наші кадри галицьких полків остали в Чехії, Моравії і на Мадярщині, а в них весь воєнний виряд. До нашої диспозиції є тільки це військове майно, що походить з розброєння австрійських і мадярських військових частин, що вертаються з України додому. Із заграницею ще не вдалося нам нав’язати контакту, і тому скрута у нас тепер велика».

Я забрав по-раз другий слово і вказав, що не всі засоби і способи у нас використано, і що в краю є ще багато порозкиданого цінного воєнного матеріалу, тільки треба вміти його знайти. Для прикладу я подав три місцевості з коломийського і станиславівського повітів, де находяться артилерійська муніція, телефонічні апарати і кільчастий дріт. Ці місцевості подали мені мої стрільці з тих околиць. Тому хай військовий секретаріят звернеться до всіх окружних команд і повітових секретарів, щоб вони у своєму заряді завізвали місцеве населення до збирання всякого воєнного знаряддя та доставлювання того матеріялу до вказаних збірних пунктів. Ця пропозиція подобалась мому розмовников^-референтові і він заявив, що зараз це буде зроблено. На цьому закінчилась наша розмова про потреби фронту. Ми розпрощались і я подавсь у дальшу дорогу до свого рідного села, до Ладичина.

Вдома було сумно-невесело. Батько лежав у ліжку, хорий на ґіхт, мати калікувала на ногу, молодший брат Олекса згинув на війні, десь під Перемишлем, а господарство найшлось у цілковитому занепаді. До того всього наше село дісталось між два воюючі фронти — австрійський і російський — та через декілька тижнів було шд обопільним безпосередним обстрілом. Наслідком того село понесло важкі втрати в людях і матеріалі, поля опустіли і були зриті окопами та ґранатами, а два сусідні села: Людвиківка і Конопгівка були цілком розбиті і спалені. Мій несподіваний приїзд став милою несподіванкою для всіх домашніх — для батька, матері, молодшої сестри і малого брата Костя. Ми тішились і плакали на переміну та розпс відали собі всячину. Зійшлась дальша родина, свояки і сусіди та стали рс зпитувати і розказувати пережиті воєнні страхіття. При цій нагоді я довідався, що моє село, Ладичин, мало крім австрійської ще й свою, українську війну, яка закінчилась нашою виграною. А відбулась ця війна в ось такий спосіб: десь коло 20-го листопада 1918 р. прибув пішим маршем з України до містечка Микулинці 13-ий австрійський полк польських уланів і розтаборився в дворі ґрафині Рейової, з наміром йти дальше на Тернопіль і його зайняти. Проти цього полка — Окружна Команда (от. Гірняк) в Тернополі, вислала все своє військо — дві піхотні сотні. Сили ці були заслабі, щоб належно розправитись із ворогом, і тому команда тих сотень завізвала дооколичні села, щоб вони своїми міліціями допомогли. Села наказ виконали і вже в першому дні Микулинці були окружені зі всіх сторін, при чому село Ладичин стало свого рода випадовою базою. Тут прибули підводи з Настасова, Людвиківки і Заздрости з підпомогою та різними припасами, з муніцією і хлібом на санях, пирогами в нецках і діжках, борщем у коновках, капустою в більших і менших горшках і т. д. Всі ці харчі і муніцію доставлено ніччю на фронт, що находився в давніх російських окопах між Ладичином і Микулинцями. З того т. зв. ладичинського фронту вислано до ворога парляментарів під проводом Скакуна, голови нашої читальні «Просвіти», з жаданням негайного зложення зброї на протязі двох годин. Тимчасом поляки тих наших парляментарів важко побили і замкнули в пивниці, а самі почали спішно приготовлятись до пролому нашого фронту. Коли ж проминуло дві години і вислані парляментарі не верталися, наші відділи рушили до наступу. Почався бій, що тривав повних три дні. Поляки пробували пробитись у кількох різних місцях, але всюди їх відбито. Третього дня ранком поляки звільнили і відпустили наших парляментарів, а вслід за тим вислали до нашої команди своїх парляментарів в цілі обговорення акту здачі. Цих їхніх парляментарів відіслано до окружної команди в Тернополі, а поляків у дворі повідомлено, що в міжчасі мають зложити зброю. Коли ж наші частини зблизились до двора, щоб відібрати зброю, поляки засипали їх ручними ґранатами і скорострільним огнем, і тим завдали нам поважних втрат. Аж тепер прийшло до рішального бою. Тернопільські сотні кинулись до наступу фронтально, вздовж битого шляху Тернопіль-Микулинці, а цивільна обсада вдарила збоків. По кількох годинах одчайдушного бою поляків роззброєно, й відставлено до окружної команди в Тернополі. Так закінчився бій з тльськими уланами 13-того австрійського полка в Микулинцях — згідно з оповіданням ладичинських учасників цього бою.