Таємниця козацького скарбу
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Язык: украинский
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Таємниця козацького скарбу». Краткое содержание книги:
Йдеться, звичайно ж, про козацький скарб — бочку золотих монет і золоту козацьку булаву.
Понад три століття ведуться пошуки цього безцінного скарбу, і лише в наші дні двоє школярів під час літніх канікул випадково наближаються до розгадки таємниці… Пан чи пропав, втікати чи залишатися, жити чи вмерти — ось такі непрості дорослі запитання постають перед відважними школярами…
— Дивись туди. Тільки уважно.
Богдан і собі придивився. Спочатку не побачив нічого, а тоді розгледів угорі темний контур якогось малюнка.
Малюнок дуже нагадував королівську корону.
— Щось бачу…
— Правильно! — переможно вигукнув Данько. — Я тільки тепер пригадав — мені цю корону тато колись показував. І розповів: господар маєтку спеціально замовив прикрасу зі щирого золота в формі корони, яку звелів прилаштувати в тому місці, щоб вона світилася на сонці і стала символом шляхетності козацького роду Лиховіїв. Таке він сам придумав. Потім, коли пани Лиховії тікали звідси від комуністів-зарізяків, нова влада корону здерла. Слід лишився. Ось тобі, Бодько, і король.
— Тобто ти хочеш сказати, «під королем» — і це тут?
Цілком може бути. Якесь підземелля під маєтком.
— Але ж шукали золото багато років. І шукачі були не дурніші за нас із тобою. Будинок облазили б насамперед. Ні, щось ти тут недодумав.
— Пішли глянемо, — рішуче сказав Данило.
Хлопці залізли всередину таким самим способом, як робили це вже кілька разів. Опинившись у потрощеній кімнаті, де навіть у нинішню спеку гуляв вітерець, вони розгубилися. Бо одна справа — щось собі придумати, а інша — коли правдивість своїх придумок треба на практиці доводити.
Та не встигли вони зробити кількох кроків, як Данько, глянувши у віконний отвір, раптом схопив Богдана за руку і присів, тягнучи друга за собою. А тоді швиденько порачкував до стіни під вікном. Бодя зробив так само, і коли вже сидів під стіною, не втримався, привстав і обережно визирнув. Дуже хотів глянути, що так перелякало Данька.
Побачив.
Просто до маєтку ішов через поле патлатий лиховісний Туман. І був він у кількох кроках від будівлі. Богдан кивнув головою, наказуючи Данькові: «Роби, як я!», і хутко, рачки погнав до виходу, перебігаючи в сусідню кімнату. Данило кинувся за ним і мудро зробив: щойно заховалися хлопці за стіною, як поряд щось гупнуло — це Туман зістрибнув з підвіконня всередину. Хруснули камінці під його ногами.
Потім почувся свист: насвистуючи, він пройшов у велику залу.
Розділ 19
Принишкли друзі, але цікавість пересилила страх.
Визирнули зі свого сховку і побачили Тумана: він міряв кроками залу, тримав руки в кишенях і щось насвистував собі під ніс. Нічого він не шукав, радше — чекав когось. І дочекався.
Через дверну пройму однієї з кімнат, розташованих навпроти, незабаром швидко зайшов дядько Сашко. Туман і далі тримав руки в кишенях, проте Немировський не збирався здоровкатися з ним. З того місця, де обоє стояли, побачити хлопців вони могли лише в тому разі, якби повернулися в цей бік. А вони стояли один навпроти одного, боком до невидимих їм глядачів. Вони не вважали за потрібне зиркати в різні боки, бо були переконані — нікого тут немає. Інакше б не призначили у цьому місцїі зустрічі.
У всякому разі, хлопцям хотілося в це вірити.
— Ти не запізнився, — промовив Туман, і голос його відбився луною в склепіннях зали. — Я точність люблю.
— Давай без передмов! — різко сказав дядько Сашко. — Вчора вночі — твоя робота?
— Я вночі не мав жодної роботи.
— Не клей дурня, Тумане! Крім тебе, ніхто вночі не міг залізти до мого кабінету! Думаєш, я не знаю, що ти з мене очей не спускаєш? Зумисне вчора під вечір із хати вийшов. Тільки ти ж не знаєш, що я потім городами назад вернувся! Якби тебе, падлюку, не налякали випадково, я б тебе там за шкірку точно зловив би!
— Не знаю я, пане Сашко, про що ти мені тут зараз говориш, — стояв на своєму Туман. — Були в тебе злодії вночі, можливо. Тільки лазити по чужих хатах через вікно — не мій профіль. У мене інший бізнес.
— Знаєш що, бізнесмене? Крім тебе, нікому мої папери не потрібні! Краще б ти віддав, що взяв. Ця задачка не для твоїх курячих мізків.
— Нічого я в тебе не брав! — огризнувся Туман.
— Брешеш і не червонієш! Ти мене доведеш колись!
Стиснув дядько Сашко кулаки, ступив до Тумана. А той залишився стояти на місці, тільки повільно праву руку з кишені вийняв.
Хлопці насилу стримали крик: рука стискала пістолет.
Не іграшковий. Ці люди давно в іграшки не бавляться. Зброя справжня, і, очевидно, стріляє.
— Стій, де стоїш! — просичав Туман.
Дядько Сашко зупинився, навіть мимоволі руки підняв і виставив перед собою.
— Молодець. Тепер — три кроки назад. Ось так, — задоволено мовив Туман, коли Немировський виконав наказ. — Продірявлю — не залатаєш! Стій і слухай: коли я розказав тобі цю історію про золоту булаву і попросив допомогти, то думав, що ми партнери і одну справу робимо. Тепер бачу: робимо одну справу, тільки нарізно. Це мене не влаштовує. Знайдеш ти це золото сам — куди подінеш? Сидітимеш на ньому, наче цар Кощій? Покупця я знайшов, скоро він тут буде. І краще ти чесно отримаєш свою половину грішми, ніж матимеш усе золото, за яке не зможеш навіть хліба в магазині купити. А заодно — булаву, яку нікому не зможеш показати. Може, ти й хитрий. Хитріший за мене. Але я битий у таких справах і розумніший. Подумай, що я сказав.
З цими словами Туман опустив пістолет, заховав його назад у кишеню, спокійно розвернувся і, насвистуючи, зник у одній з численних кімнат. Потупцявши трохи на місці, пішов собі й дядько Сашко, тільки в протилежний бік.
А коли вже всі розійшлися, заспішили звідси й хлопці.
Але відійшли недалеко: з кущів вийшла Галка і заступила дорогу.
Розділ 20
— То ось ви які?! — у голосі дівчинки бриніли одночасно лють і образа.
— Ти чого? — Данько зробив крок до неї, простяг руку, та вона вдарила по ній долонею:
— Півмістечка уже гуде, як двоє юних рибалок уночі злодія прогнали від хати Немировського. Тепер вони, бач, два герої, а ми з Футбиком пролітаємо? — здавалося, ще трошки — і Галка заплаче.
— А страус твій тут до чого?
Не забарився й птах, легкий на спомин. Вистромив довгу шию з кущів, приязно клацнув новим друзям дзьобом.
— Та ми тут узагалі вам ні до чого! — тепер Галчині очі справді заблищали. — Я думала, ви справжні друзі. А ви все найцікавіше самі, без мене! Все, знати вас не хочу!
І перш ніж хлопці встигли щось заперечити, дівчинка крутнулася на місці, свистом гукнула Футбола і гордовито рушила геть, високо тримаючи голову і навіть не обертаючись.
Ось так: як мало треба, аби посваритися з дівчиськом. Після такого навіть історія про булаву та жахлива сцена з пістолетом якось на задній план відійшли. Та й узагалі, як з’ясувалося, день сьогодні не найкращий.
А коли повернулися додому, бабуся зустріла їх новиною:
— Дзвонив з Харкова дядько Семен, Данику. Завтра хоче на кілька днів приїхати, справи тут у нього якісь. Це й добре — у мене в Миргороді сестра захворіла, поїду лікувати.
Данько вже обмовився якось Богданові, що бабуся Віра різними травами людей лікує, лікам з аптеки не довіряє. Тому й збирається до сестри так швиденько — аби та нічим аптечним себе не встигла потруїти. До цих питань бабуся ставилася дуже серйозно, і Данило знав — її не втримати. І якби не дядько Семен, залишила б вона хлопців удвох на хазяйстві.
Але дядько Семен — от кого ще тут бракувало! Нічого Данько не міг зробити, тільки зітхнув. Так розстроївся, що навіть до розгадки віршика-головоломки не взявся. Нічого в голову не лізло.
Вже по обіді Бодя поцікавився, що з другом таке. І Данило розповів, хто такий дядько Семен і чого від нього чекати. Богдан спробував заспокоїти друга: не таких, мовляв, бачили. Але коли наступного ранку дядько Семен приїхав, зрозумів Бодя — Данько не дарма нервував.