Таємниця козацького скарбу
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Язык: украинский
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Таємниця козацького скарбу». Краткое содержание книги:
Йдеться, звичайно ж, про козацький скарб — бочку золотих монет і золоту козацьку булаву.
Понад три століття ведуться пошуки цього безцінного скарбу, і лише в наші дні двоє школярів під час літніх канікул випадково наближаються до розгадки таємниці… Пан чи пропав, втікати чи залишатися, жити чи вмерти — ось такі непрості дорослі запитання постають перед відважними школярами…
Хлопці не домовлялися, скільки тут сидітимуть. Не знали також, що хочуть висидіти. Та одразу йти геть і визнавати марність зусиль і фактичну поразку не дуже хотілося. Тому порадилися вони пошепки і вирішили годинки з півтори початувати — для того, аби совість була чиста.
Хвилин сорок сиділи, зовсім знудилися. А потім — почалося. Причому так швидко, що хлопці ледве встигли зрозуміти, що відбувається.
А відбувалося таке: у місячному сяйві виринула темна людська постать. Чорний чоловік рухався дуже тихо, скрадався, наче чорний котисько, та все ж зі своєї схованки Данило з Богданом його впізнали. Довговолосого Тумана вони тепер, здається, впізнають навіть із заплющеними очима.
Підійшовши до високого паркана, що оточував хату Немировського, Туман скочив, учепився довгими руками за край і почав сіпатися, звиваючись вужем і намагаючись підтягнутися. Він допомагав собі ногами, а якби пустив у хід зуби — ніхто б не здивувався. Нарешті ціною неймовірних зусиль Туманові вдалося видертися на паркан. Осідлавши його, він обережно перекинув на той бік спочатку одну ногу, потім — другу, а тоді стрибнув униз і зник з очей.
Не витримавши, хлопці вискочили зі своєї схованки, кинулися до паркана — і тут-таки завмерли серед вулиці. Справді, що робити далі і чи треба взагалі щось робити, вони не знали. Туман, очевидно, мав змогу цілий день до вечора не спускати з дядька Сашка очей і, швидше за все, точно дізнався, що в цей час хазяїна вдома не буде. Тому можна сміливо вдиратися в хату.
— Чого йому треба? — тихо запитав Богдан.
— Я знаю так само, як і ти, — огризнувся у відповідь Данило. — У гості так не ходять — це факт. Питання інше: що нам робити? Куди бігти? Кого гукати? Він же точно хоче щось поцупити.
Наче на підтвердження Данькових слів у одному з темних вікон будинку блиснуло слабеньке світло. Ліхтарик. Туман присвічував собі ліхтариком. Світло в інші кімнати не переміщалося, лише рухалося. З чого хлопці зрозуміли: нічний злодій знайшов саме ту кімнату, яка потрібна, і тепер шукає те, за чим прийшов. Ще трохи — і знайде, а тоді запросто втече. Просто в них на очах.
Першим оговтався Данило. Піднявши з землі камінець, він підкинув його на руці, спробував замахнутися, а тоді штовхнув Богдана ліктем:
— Зможеш докинути?
— Що? Куди? — не зрозумів той.
— Жбурляй каміння у вікна. Бий скло. Давай, не стій стовпом!
Більше нічого пояснювати не треба було. На фізкультурі у школі вони вже кидали учбові металеві гранати на дальність, і рівних у цій вправі Богданові Майстренку не було. До того ж мало ви знайдете хлопчаків, особливо - свого віку, у яких би хоч раз не виникало бажання шпурнути каменюкою в шибку і розтрощити її. Навіть не думаючи, для чого це потрібно, лише цілком довіряючи своєму розумному другові, Бодя взяв у нього камінь, замахнувся — р-раз!
Дзень-нь-нь!
Камінців під ногами валялося досить — дядько Сашко саме завозив на подвір’я щебінь. Нахилившись, Богдан взяв ще один, замахнувся — р-раз!
Дзень-нь-нь!
Шибки розліталися в темряві з веселим дзвоном. Камінців Богдан не жалів — прицільно лупив по вікну, цілячись на світло від ліхтарика. Після третього попадання воно згасло, а після п’ятого друзі вирішили, що досить, і поспішили назад у свій сховок.
Дуже вчасно!
Через паркан не переліз — незграбно перевалився Туман, упав навкарачки і кілька перших метрів рачкував. Тоді звівся на рівні ноги і, озираючись, чкурнув у темряву. Подія, що сталася за мить, приголомшила хлопців — засвітилися всі вікна будинку дядька Сашка. Сам він вискочив за хвіртку, пробіг трошки вперед, потім зупинився серед вулиці і закричав:
— Стій! Ану, стій! Ох ти ж чорт!
Ну, а далі трапилося те, від чого кров захолола в жилах обох порушників нічного спокою, їхні серця, здавалося, завмерли і тьовхнули кудись униз: ззаду щось зашурхотіло, чиїсь міцні руки лягли на їхні потилиці, і над головами почувся голос:
— Ось де вони! Вилазьте бігом!
Розділ 15
Не даючи озирнутися, хтось сильний штовхнув друзів уперед.
Вони вилетіли з кущів і опинилися просто перед розлюченим дядьком Сашком. Лише тепер побачили кремезного чоловіка, голого по пояс, босого, в самих шортах, зроблених із обрізаних джинсів.
— Що тут у тебе, сусіде? — пробасував він. — Я думав, ввижається мені від спеки, а так і є — хтось під моїм парканом у бузку шурує. Потім дзенькіт чую, крики твої. Еге, думаю, треба ловити злодюжок, поки кущі ще ворушаться. Знаєш цих бандитів?
— Та знаю, — вже не так люто промовив дядько Сашко. — Що ж я вам зробив, га, Даньку? Це, Гришо, — звернувся він до сусіди, — знаєш, чий син? Миколи Ланового!
— І оце Кольчин синок в гості приїхав і серед ночі вікна людям б’є? — не проговорив — прогарчав сусід Гришко.
— Та ні, ми нічого… — пробелькотів Богдан.
— Ви послухайте! — впевненіше заговорив Данило. — Не так усе було! До вашої хати злодій заліз, ну, ми не знали, що робити, почали камінцями вікна бити! З переляку, правда! Бачте, він же втік! Утік же!
— І справді тікав хтось, — уже без злості сказав дядько Сашко. — Добре, гайда до хати. Куди він ліз? Там усе й розкажете.
У кімнаті, куди всі зайшли, справді панував розгардіяш. І причиною цього погрому точно було не кинуте в вікно каміння. На столі в кутку комп’ютер, поряд — розкидані папери, шухляди з ящиків вивернуті на підлогу.
— Оце, Гришко, я апартаменти під кабінет приспособив, — пояснив дядько Сашко. — Тут я працюю, справи свої веду. Знаєш, щось у мене сьогодні під вечір голова розболілася. Дай, думаю, раніше спати ляжу. Коли чую — такий гармидер. Поспав, значить.
— Ти б у міліцію подзвонив, — порадив сусіда.
— Встигну ще. Мені цікаво рятівників своїх послухати. Як воно все було, хлоп’ята? Ви ж не спеціально тут крутилися?
Щось у цьому запитанні Данилові не сподобалося, тому він затарабанив:
— Ми сюдою на рибалку йшли, на нічну. Кажуть, вночі краще клює…
— Ну, це в кого як, — перебив сусіда. — Коли я з сіткою вийду — у мене і вдень риба буде.
— Давайте далі, — відмахнувся від нього Немировський. — Не слухайте цього старого браконьєра.
— Ну, то ми взяли вудки й пішли. Он там вони валяються. Можете подивитися…
— Подивимося, Даньку, подивимося. Ти по ділу говори.
— Ми саме на вашу вулицю завернули, коли дивимось — хтось до вас через паркан лізе. Кому кричати, кого гукати? Ми навіть не знали, що ви вдома спите. Ото й почали вікна бити. Налякали…
Для переконливості Данило шморгнув носом.
— Отже, з переляку шибки били? — перепитав дядько Сашко.
— Угу…
— І з переляку злодія налякали?
— Виходить, так…
— Усім би так, Гришо, лякатися. Молодці! Нате! — і хазяїн простяг свою широку долоню.
Данило не одразу зрозумів, та Богдан перший скумекав — з усієї сили, по-дорослому ляснув по долоні. Данько ж потиснув простягнуту руку обережно, усе ще підозрюючи якийсь підступ. А раптом не вдалося дядька Сашка отак просто обкрутити? Хоча… все це настільки неймовірно, що цілком може бути правдою.
— Молодці! — повторив дядько Сашко. — Даньку, я твоєму батькові подзвоню обов’язково, за сина подякую. Як приїде — з мене могорич. Вам щось треба?
Хлопці дружно замотали головами.
— Ну, це якось залагодимо, — діловито потер руки Немировський. — Добре, козаки, будьте тут. А ми з тобою, Грицю, міліцію усе ж таки смикнемо. Поставимо до відома, що в місті квартирний злодій об’явився.
Чоловіки швидко вийшли з кімнати. Данило покрутив головою і помітив — телефонного апарату в кабінеті не було, йт- Дзвонити пішли, — сказав він уголос сам до себе.