Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
Ні, добрий історик все-таки має бути і психологом, вважав Ігор, бо ж факти фактами, але за кожним з них — люди. Кажуть пишномовно — творці факту. Які люди — такі й факти, така Історія.
Ось про що він поговорить з Пеліканом, який, до речі, також якусь свою Історію творить, метушиться, а вона, його Історія, сама собою у велику ввіллється, в Історію громадянської війни, в Історію великого часу, про який у підручнику написано сорок нудних сторінок. І все.
Сьогодні на уроці розважив однокласників. Підняв руку.
— В чому річ, Бородін?
— Алевтино Іванівно, як ви до підручника з історії ставитеся?
Певне, не зрозуміла запитання, але на всяк випадок відповіла жартом:
— З повагою, Ігорю. А ти?
— Добре, що у нас на уроках цікаво. А якщо ваш предмет вчити за підручником, нічого, окрім нудьги, не виникає: залізобетонно написано, жодного живого слова…
Ігор стояв біля столу, Алевтина гуляла біля дошки, а клас з цікавістю завмер: що ж вона відповість? Та Алевтина розумниця, іншого Ігор від неї і не чекав: не стала сперечатися, погодилася з очевидним.
— Авжеж, нуднуватий підручник. Та й скоромовки там багато. Але хто з вас на істфак піде, підніміть руки? Отож-то, один Бородін, вибачте за риму. Один з класу — для мене вже приємно, тепер в історики мало хто йде, тепер у фізики прагнуть. Або в лірики. Втім, тобі, Ігорю, слабкий підручник не завадив зацікавитися історією? Ні. Значить, не в підручнику справа. Підручник, любий друже, потрібний для того, щоб погортати його вдома, згадати те, про що педагог на уроці говорив, цифри та факти в пам’яті поновити. І не більше. Правда, це я з бідності так вважаю. Хотілося б, звичайно, щоб підручник з історії читався, як детектив.
Переконливо. Але Ігор не здавався.
— Факти фактам різниця, Алевтино Іванівно. Про громадянську війну хоча й мало написано, але як байдуже! Про такий час треба поеми складати…
Посміхнулася.
— Вони складені. І не одна. Сам знаєш. А це, повторюю, підручник. Ти що, громадянською війною почав цікавитися? А як же Смутний час, самозванці, бояри?
— То, по-вашому, і передумати не можна? — туманно пояснив Ігор і сів, відчуваючи, що Алевтина виявилася сильнішою у полеміці. Та й вона має рацію: підручник — це довідковий посібник, а лірику до довідника не запхнеш. Чи психологію.
Пащенко після уроків помчав на тренування, нові висоти долати. Наталка підійшла до Ігоря, запитала:
— Тобі Настин телефон дати? — Запитала ображено, мовляв, чому доводиться нав’язувати, чому сам не поцікавився?
А не поцікавився, тому що не готовий був. Шість уроків відсидів, морально готувався. Це вам не жарти — підійти до однокласниці і, по суті, признатися, що її подруга тобі небайдужа. Так що Наталка, сама того не знаючи, виручила Ігоря.
— Дай, мабуть… — отак недбало, погляд з-під опущених вій.
— Не хочеш, не треба. І нічого себе примушувати. Тут Ігор злякався, що перегнув, похапливо заговорив:
— Ти що, Наталко, з глузду з’їхала? За кого ти мене маєш? Давай телефон, не мороч голову, вже й поламатися не можна.
— З іншими ламайся. — Проте телефон назвала, і Ігор записав його до записничка на літеру “н”.
А як прийшов додому, то відразу і подзвонив.
На тому кінці приємний жіночий голос:
— Слухаю вас.
— Добридень, здрастуйте, будь ласка, Настю…
— Це я.
— А це я. Ігор мене звати.
— Здрастуйте, Ігорю. Рада вас чути. — Ось вона, необов’язкова ввічливість! — Як ваші справи?
— Справи чудові.
Цікаво, що вона мала на увазі? Чи знову ввічливість?
— Все вчора встигли зробити?
Он воно що…
— Так, усе. А як ви додому добралися?
— Дякую, добре.
— А що ви сьогодні ввечері робите?
— Взагалі-то вільна. Взагалі-то — це варіант захисту.
— Ви не будете заперечувати, якщо я попрошу вас про зустріч?
Оце так завернув! Пащенко помер би від заздрощів.
— Попросіть.
Підставився, виявляється. Молодець дівчина, підло-вила!
— Прошу.
— Я погодилася. Приїздіть до мене, на Кутузовський. Я вас чекатиму біля Тріумфальної арки. Гаразд?
Що ж ми там, біля арки, робитимемо? Невже в Бородінську панораму поведе?
— О котрій годині вам зручно?
— Зараз третя. Давайте о четвертій?
— Годиться. О четвертій біля арки.
І перший повісив трубку, як і має діяти суворий чоловік, вікінг, супермен.
Але кінець розмови зіпсував, не витримав стилю. “Годиться” — це з репертуару хіппі, справи давноминулих днів. Гаразд, виправимо при зустрічі.