Двоє під однією парасолькою

— А мужики де? — сварливо запитав Ледньов, який, здається, ще не отямився після вуличного видовиська.

— Хто до червоних подався, хто до білих, хто до зелених. Нікуди діватися, їхали бояри…

— А господар?

— Старик. Восьмий десяток пішов. Тільки грибами і ситий.

Ледньов сів на лавку, підібрав поли плаща.

— Бідно живуть…

— Отож-то, — підтвердив Пелікан. — Доведеться і вам нині попоститися, Павле Миколайовичу. Село бідненьке, не рівня Іванівці.

Ледньов, не підводячись, помацав долонею пічку: холодна. Зітхнув.

— А що? Я нічого. Тим більше, що у нас сало є.

— Тоді з’їжте його негайно, Павле Миколайовичу, а то ось-ось господар повернеться, так вони тут сала да-а-авно не бачили…

— Це як? — не зрозумів Ледньов. — У нас на всіх вистачить. Ганна з Іванівки, ви її пам’ятаєте, Григорію Львовичу, добрячий кусень відрізала.

І тут Ігор не без злорадства побачив, що Пелікан червоніє. Побачив і зрозумів, що соромно Пеліканові, хитрому і розумному мужикові, за свій промах. Вважав: професор, мовляв, тільки про себе й дбає, до решти йому, інтелігентові, діла немає. Діла йому до решти, може, й немає. Не згадував він про сьогоднішнього господаря ніколи, імені в пам’яті не втримає, але їсти таємно, не поділитися з голодним… Ні, любий Пелікане, поганої ви про професора думки! Ігор — вже до чого він гумористично до нього ставиться! — такої помилки не зробить, знає точно, що Ледньов — добра і чуйна людина, вихована батьком-землеміром на кращих традиціях.

Симптом: насторожене ставлення у Пелікана до панства. А який Ледньов пан? Не більше, аніж сам Пелікан. Ігор щось не дуже вірив у “простонародну” сутність мужика Григорія. Теж, видно, з ряжених, хай одяг цей на ньому і сидить природніше, ніж на професорі. Але під одягом що?

— Вибачте, Павле Миколайовичу, — сказав Пелікан. — Невдало пожартував. А бачити вас радий сердечно, засумував уже, слово честі. Втомилися з дороги?

— Та трохи. — Ледньов здавався дещо розгубленим від незвичної ввічливості Пелікана, бо той не балував куртуазними зворотами, а з старика вряди-годи навіть насміхався. Правда, без злоби.

— Певне, про лазню розмріялися. Так це ж можливо, їхали бояри. Вода і дрова є, а топиться вона зранку. Зараз туди й заходити страшно…

Проте ризикнули. Ігор взагалі донедавна не любив лазню, якось був у ній з татом, так до парильні не зайшов, злякався: навіть через двері пар звідти здавався гарячим. А тут, у своїх мандрах по Русі, після довгого денного переходу потрапив якось до тісної — в одну коморку — сільської лазні, вигнав віником та парою втому з тіла і повірив у неї назавжди. І ось не злякався попередження Пелікана, витримав відведене в справжній африканській спеці і тепер сидів з ним на хиткому ганку, розстебнувши сорочку до пупа, дихав. Власне, так: дихав — і нічого більше, тому що після парильні одного тільки й хочеться — подихати на свіжому, обманно холодному повітрі.