Бібліотека душ

— Ідіть за мною, — просичав Едисон. — Усі сліди ведуть сюди.

Ми всі побігли за ним далі по вулиці.

— От би Мілард був з нами, — сказав я, — він би тут усе розвідав, і ніхто б його не помітив.

— А якби з нами був Горацій, він би згадав сон, який би нам допоміг, — додала Емма.

— Чи знайшов би для нас новий одяг, — і собі докинув я.

— Якщо ми не перестанемо, я розплачуся, — сказала Емма.

Ми підійшли до причалу, на якому аж кипіла діяльність. Вода у вузькій протоці каламутної Темзи зблискувала на сонці; зграйки туристів у козирках і поясних сумках перевальцем висідали з кількох великих човнів і сідали на борт. Усім їм пропонували більш-менш однакові екскурсійні тури Лондоном.

Едисон зупинився.

— Їх привели сюди, — сказав він. — Скидається на те, що їх посадили на човен.

Ми пішли, керуючись його нюхом, крізь натовп до порожнього шлюпкового ангара. Витвори справді повантажили наших друзів на човен, і тепер нам треба було пливти за ними. Але на чому? Ми блукали причалом у пошуках того, хто міг би взяти нас на борт.

— З цього ніц не вийде, — пробурчала Емма. — Ті судна занадто великі й велелюдні. Нам потрібне маленьке — таке, щоб ми могли вести його самі.

— Хвилиночку, — сказав Едисон, принюхуючись. І подріботів геть, не відриваючи носа від дощок помосту. Ми пішли за ним через увесь причал до маленького пандуса без жодних знаків, на який не звертали уваги туристи. Він вів у нижні доки, під вулицею, на рівні води. Там ніхто не вештався; місцинка була порожня.

Тут Едисон спинився, з виразом глибокої зосередженості в очах.

— Дивні приходили сюди.

— Наші дивні? — уточнила Емма.

Ще раз понюхавши док, він похитав головою.

— Не наші. Але тут багато слідів, давніх і свіжих, міцних і слабких, вони всі перемішалися. Цією дорогою часто користуються.

Прямо попереду доки звужувалися й зникали під головним причалом, де їх поглинали тіні.

— Часто користується хто? — спитала Емма, стурбовано вдивляючись у темряву. — Ніколи не чула, щоб під доками у Воппінгу був вхід у контур.

Відповіді Едисон не мав. Нам нічого більше не лишалося, крім рушати вперед, що ми й зробили, знервовано ступивши в темряву. Коли очі пристосувалися, ми побачили ще один причал — тільки цей разюче відрізнявся від горішнього, залитого сонцем, приємного. Дошки тут були зелені й гнилі, подекуди проломлені. У кучугурі розсипаних бляшанок завовтузилися пискучі щури й порснули з доку в старезний на вигляд човник, хлюпаючи в темну воду між дерев’яними стовпами, слизькими від моху.

— Що ж, — сказала Емма, — я думаю, на крайній випадок згодиться…

— Але ж там повно пацюків! — налякано промовив Едисон.

— Це ненадовго, — і Емма розпалила в руках вогник. — Пацюки не дуже люблять мою компанію.

Оскільки зупиняти нас начебто ніхто й не збирався, ми підійшли до човника, перескакуючи через найбільш прогнилі на вигляд дошки, й стали відв’язувати його від причалу.