Бібліотека душ
- Автор: Риггз Ренсом
- Серия: Дім дивних дітей #3
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-0839-1
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Бібліотека душ». Краткое содержание книги:
— Так йому й треба, — відповів Едисон. — Який грубіян. Швиденько, забери в нього гаманець.
— Оце вже ні! — застеріг я. — Ми не злодії!
Едисон тільки пирхнув зневажливо.
— І чого це він так вирядився? — спитала Емма.
Ліфт теленькнув, і двері почали роз’їжджатися.
— Я думаю, ти зараз дізнаєшся, — сказав я.
Двері ліфта роз’їхалися, і, неначе за помахом чарівної палички, перед нами відкрився залитий денним світлом світ, такий яскравий, що довелося затуляти долонями очі. Ми вийшли на залюднений тротуар, і я з насолодою набрав повні легені свіжого повітря. Скрізь кишіло людьми в костюмах: супергерої в спандексі, човгали ногами густо намакіяжені зомбі, анімешні дівчатка з єнотячими очима розмахували бойовими сокирами. Вони збивалися у фантастичні зграйки й висипали на проїжджу частину, перекриту для руху транспорту. Їх, мов нетель, вабила до себе велика сіра будівля з натягнутим банером, який проголошував: СЬОГОДНІ — КОМІК-КОН!
Емма відсахнулася до ліфта.
— Що це таке?
Едисон уважно подивився понад окулярами на зеленоволосого Джокера, що підправляв собі макіяж на всуціль розфарбованому обличчі.
— Судячи з їхнього вбрання, у них сьогодні якесь релігійне свято.
— Щось типу того, — відповів я, обережно повертаючи Емму назад на тротуар. — Але не лякайтеся. Це просто перевдягнуті звичайні, і ми їм здаємося такими самими. Боятися нам треба тільки того витвора. — Про порожняка я промовчав, сподіваючись, що ми збили його з пантелику, зникнувши в ліфті. — Поки його немає, нам треба знайти якусь схованку, а потім знову прокрастися в підземку…
— Немає жодної потреби, — сказав Едисон і, посмикуючи носом, подріботів на залюднену вулицю.
— Стій! — навздогін йому гукнула Емма. — Ти куди?
Але він уже зробив коло й повертався.
— Ура фортуні! — вигукнув він, виляючи обрубком хвоста. — Ніс повідомляє мені, що наших друзів вивели з підземки тут, через цей ескалатор. Ми на правильному шляху!
— Слава птахам, — зітхнула Емма.
— Як думаєш, ти зможеш іти за їхнім слідом? — спитав я.
— А ти як думаєш, зможу? Просто так нікого Едисоном Приголомшливим не називають! Нема на світі такого аромату, пахощів, туалетної води, яких би я не вчув за сотню метрів…
Тема власної величі дуже легко відвертала увагу Едисона, навіть якщо на нього чекали більш нагальні справи, і його гучний гордовитий голос луною розносився навколо.
— Окей, ми зрозуміли, — намагався скерувати його я, але він уже невблаганно, мов криголам, розтинав повітря, ідучи за своїм нюхом.
— …я можу знайти дивного в стогу порожняків, імбрину в пташнику…
Ми побігли за ним у гущавину костюмованого люду, проскочили поміж ніг карлика на ходулях, обійшли зграйку принцес-зомбі та мало не зіштовхнулися з Пікачу та Едвардом Руки-Ножиці, які танцювали на проїжджій частині вальс. «Авжеж, наших друзів вели цією дорогою», — подумав я. Камуфляж був ідеальний — не тільки для нас (адже серед усього цього ми мали відверто нормальний вигляд), але також і для витворів, що викрали ватагу дивних дітей. Навіть якби хтось із них наважився криком попросити про допомогу, хто б їх сприйняв серйозно, хто б втрутився? Люди навколо нас розігрували сценки, імпровізовані битви, гарчали в костюмах монстрів, стогнали, як зомбі. Якісь дивакуваті малі верещать, що їх викрали люди, які хочуть забрати в них душі? Ніхто б і бровою не повів.
Едисон зробив коло, обнюхуючи землю, потім, спантеличений, сів. Обережно (тому що навіть у цьому натовпі говорющий пес викликав би переляк) я нахилився й спитав у нього, що сталося.
— Просто… е-е-е, — став затинатися він, — я, здається…
— Загубив слід? — спитала Емма. — Я думала, твій ніс ніколи не підводить.
— Я лише втратив слід, ненадовго. Але я не розумію, чому… він чітко веде до цього місця, а далі зникає.
— Зав’яжи шнурівку, — раптом наказала Емма. — Зараз же.
Я подивився вниз, на своє взуття.
— Але вони не…
Емма схопила мене за лікоть і смикнула вниз.
— Зав’яжи. Шнурівку, — повторила вона, а самими губами промовила: — Витвір!
Ми поставали на коліна, сховавшись у негустому натовпі. І ось гучно затріщала рація, і напружений голос промовив:
— Код сто сорок один! Усім загонам повертатися на базу негайно!
Витвір був близько. Ми почули, як він відповідає хрипливим голосом із дивним акцентом:
— Це М. Переслідую втікачів. Прошу дозволу продовжувати пошук. Прийом.
Ми з Еммою обмінялися напруженими поглядами.