Ґолем
- Автор: Майринк Густав
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-250-3
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ґолем». Краткое содержание книги:
— Еге ж, руда Розіна має таке личенько, що його нескоро позбудешся з пам’яті… Виринає раз по раз з усіх щілин та закутків, — бовкнув раптом, без жодного переходу, Цвак. — Цей застиглий оскал замість усміху переслідує мене все життя. Спершу бабця, потім мамця! Завжди одне й те саме обличчя, хоч би якою рисочкою відрізнялися! Усі на одне ім’я — Розіни. Вічне воскресіння однієї Розіни в іншій…
— Хіба Розіна не донька лахмітника Аарона Вассертрума? — запитав я.
— Кажуть таке… — відповів Цвак. — Але Аарон має не одного сина й не одну доньку, про яких ніхто нічого не знає. Про батька Розіниної матері теж нічого не відомо, та й сама вона не знати де ділася… Народила дитину в п’ятнадцятирічному віці, відтоді дівки не бачили. ЇЇ зникнення, наскільки я пригадую, пов’язували з одним убивством, скоєним через неї у цьому ж таки будинку.
Тоді вона, як тепер її донька, морочила голови підліткам. Один з них і досі живе, я часто бачу його, але імені не пам’ятаю. Інші невдовзі повмирали, гадаю, це вона дочасно звела їх у могилу.
З тих часів я пригадую лише окремі епізоди, вони, мов вицвілі світлини, іноді зринають у пам’яті. Жив тоді один чоловік, трохи несповна розуму, волочився від кнайпи до кнайпи й за пару крейцерів вирізав для відвідувачів силуети з чорного паперу. Бідоласі всі наливали, коли ж він напивався, як чіп, опосідав його невимовний туск, і він, хлипаючи та втираючи сльози, без упину вирізав гострий дівочий профіль — завжди той самий, — аж доки не закінчувався папір.
Я вже й не пригадую до пуття, але пам’ятаю, тоді подейкували, ніби він ще дитиною закохався у якусь Розіну, ймовірно в бабцю нинішньої, та так нестямно, аж стратив розум. За моїми підрахунками, то таки була бабця нашої Розіни…
Цвак замовк і відхилився назад.
Доля у цьому будинку кружляє колом, завжди повертаючись до однієї точки, майнуло мені в голові, а перед очима зринула якось побачена огидна картина: кішка, якій знесло півголови, заточуючись, крутиться веретеном.
— Тепер — голова! — почув я раптом дзвінкий голос художника Фрізландера.
Він вийняв з кишені круглу довбешку й заходився різьбити.
Нестерпна втома налягла мені на очі, я відсунув своє крісло з-під світла в тінь.
Вода для пуншу булькотіла в казанку, Йосуа Прокоп знову наповнив келихи. Тихо, заледве чутно долинали крізь зачинене вікно звуки танцювальної музики, інколи стихали зовсім, а потім знову оживали, залежно від того, доносив їх знадвору вітер чи розгублював дорогою.
За якусь хвилю музикант запитав мене, може, хочу цоркнутися з ним келихами. Я нічого не відповів. Мене так розморило, що не хотілося не те, що ворушитися, навіть рота розтуляти.
Мені здавалось, ніби я сплю, такою важкою брилою привалив мене внутрішній супокій. Доводилось примружувати очі, дивлячись на миготливий різець Фрізландера, яким він невтомно стесував дрібну стружку з дерев’яного цурпалка, аби впевнитися, що я таки не сплю.
Десь удалині бубонів голос Цвака, він знову розповідав усілякі дивовижні історії про своїх маріонеток та потішні казки, вигадані ним для лялькових вистав.
Ішлося у тих оповідках і про доктора Савіолі, і про поважну пані, дружину одного аристократа, яка нишком відвідувала Савіолі в потаємному ательє.
І знову в моїй пам’яті зринула погордлива, тріумфальна посмішка Аарона Вассертрума.
Може, розповісти Цвакові, що тоді трапилося, майнуло мені в голові. Але я вирішив, не варто труду, та й навіщо? До того ж, я знав, при першій спробі розтулити рота мені промине будь-яке бажання говорити.
Зненацька троє моїх гостей за столом пильно глянули в мій бік, і Прокоп доволі голосно, так голосно, що прозвучало це, як запитання, сказав:
— Він заснув…
Чоловіки повели далі розмову стишеними голосами, але я розчув — мовилося про мене.
Різак витанцьовував у руках Фрізландера, ловлячи блищики світла від лампи; віддзеркалене в лезі сяйво обпікало очі.
Мені почулося слово «збожеволіти», я почав дослухатися до розмови.
— Такі теми, як ото про Ґолема, не варто обговорювати в присутності Перната, — з докором у голосі мовив Йосуа Прокоп. — Коли він перше розповідав про книжку Іббур, ніхто з нас і слова не зронив, нікому й на думку не спало його розпитувати. Можу закластися, йому це все наснилося.
— Маєте рацію, — кивнув Цвак. — Це однаково, як увійти з відкритим вогнем до запилюженого покою, стіни й стеля якого увішані зітлілими килимами, а підлога по кісточки встелена порохнею минувшини. Варто лиш, аби полум'я чогось торкнулося, і спалахне пожежа.