Гарун і море оповідок
- Автор: Рушди Ахмед Салман
- Год: 2012
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2355-21-5
- Переводчик: Тарас Бойко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Гарун і море оповідок». Краткое содержание книги:
Вона жонґлювала у себе за спиною, над і під ногою, із заплющеними очима, лежачи на спині, допоки Гарунові геть чисто не відібрало мову від захоплення. Щоразу, підкидаючи м'ячики високо в повітря, вона виймала з кишені ще один золотий м'ячик і вже жонґлювала дев'ятьма м'ячиками, тоді десятьма, а тоді одинадцятьма. Щоразу, коли Гарун думав: «Ні, більше не зможе втримати», вона додавала ще один м'ячик до своєї галактичної круговерті м'яких шовкових сонць.
І Гарунові спало на думку, що жонґлювання Лепетухи нагадує йому найкращі вистави тата Рашида Халіфи, Шаха-Казна-Що.
— Мені завжди здавалося, що казкар — це жонґлер.
— Нарешті до Гаруна повернулася мова. — Казкар піднімає у повітря багато різних оповідей і жонґлює ними, і якщо він досить вправний, то у нього не впаде жодна оповідь. А жонґлер — це свого роду казкар.
Лепетуха стенула плечима, впіймала всі золоті м'ячики й заховала їх у кишеню.
— Я в цьому не розбираюся, — промовила вона.
— Я просто хотіла, щоб ти знав, з ким маєш справу.
Гарун прокинувся багато годин потому в затемненій кімнаті (вони таки знайшли його спальню, запитавши дорогу в ще однієї Сторінки, й він заснув за п'ять хвилин після того, як Лепетуха затягла важкі штори й побажала на добраніч).
Хтось сидів на його грудях, чиїсь руки стискали його горло.
Це була Лепетуха.
— Сонце моє, вставай і світи, — прошепотіла вона загрозливо. — І якщо комусь розповіси про мене, то наступного разу, коли спатимеш, я задушу тебе не на жарт. Ти, може, й гарний хлопчик, але я можу бути дуже поганою дівчинкою.
— Я нікому нічого не скажу, обіцяю, — промовив Гарун зі стисненим горлом, і Лепетуха, послабивши хватку, широко всміхнулася.
— Гаразд, Гаруне Халіфо, — сказала вона. — Вилазь із ліжка сам, щоб я тебе силоміць не стягала. Пора на чергування. В Саду Утіх армія готується до походу.
Розділ VII
До Смуги Сутінків
«Ось ще одна Казка про Порятунок Принцеси, в яку я влип», — думав Гарун, сонно позіхаючи. — «Чи й тут піде все не так». Йому не довелося довго гадати.
— До речі, — промовила Лепетуха ніби між іншим, — я дозволила собі маленьку вольність і на численні прохання Джина Води витягла у тебе з-під подушки Рознімний Інструмент, який ти вкрав, взяв, так би мовити, з власного дозволу.
Гарун, переляканий до смерти, кинувся ритися в постільній білизні, але Рознімний Інструмент зник, а разом з ним і надія на аудієнцію з Моржем, щоб відновити постачання Оповідної Води для Рашида…
— А я вже гадав, що ти моя подружка, — промовив він ображено.
Лепетуха стенула плечима.
— Однак твій план був абсолютно несвоєчасний, — відповіла вона. — Якщоб мені про все розповів; тепер тут є твій тато, й він сам подбає про залагодження всіх своїх справ.
— Ти не розумієш, — сумно сказав Гарун. — Я ж бо хотів зробити це для нього.
Із Саду Задоволення долинули звуки фанфар. Гарун зістрибнув з ліжка й підбіг до вікна. В саду панувала страшенна метушня чи то пак шерхіт Сторінок. Тисяча за тисячею надзвичайно тонких людей у прямокутних одностроях, які, по суті, так само шерхотіли, як справжні сторінки (тільки значно гучніше), бігали як очманілі по Саду, сперечаючись щодо правильності порядку шикування:
— Я стою перед тобою!
— Ти що, смієшся? Що за дурня, адже всім зрозуміло, що я стою перед тобою.
Усі сторінки — пронумеровані, помітив Гарун, тому не повинно виникати якихось труднощів з їхнім шикуванням. Він поділився своєю думкою з Лепетухою, на що та відповіла:
— У реальному світі, мій пане, не все так про сто. Дуже багато сторінок мають однаковий номер, тому їм треба розібратися, до якого Розділу й Тому вони належать, тощо. Дуже часто трапляються помилки в одностроях, тому їхній номер у таких випадках абсолютно неправильний.
Гарун спостерігав за Сторінками, які штовхалися, сперечалися, погрожували кулаками, підставляли ногу, й зауважив:
— Як на мене, то вони не надто дисципліноване військо.
— Не варто судити про книжку з її обкладинки, — огризнулася Лепетуха, після чого (трохи роздратовано) вона оголосила, що не збирається на нього чекати довше, бо вже й так запізнюється; Гарун побіг за нею, все ще в червоній нічній сорочці з пурпуровими латками, не почистивши зубів і не причесавшись, не маючи часу навіть на те, щоб указати на слабкі місця в її арґументах. Біжучи коридорами, вгору по сходах, униз по сходах, через ґалереї, у внутрішні дворики, із внутрішніх двориків, потім іншими коридорами, Гарун важко дихав і казав:
— По-перше, я не «судив про книжки з обкладинок», як ти кажеш, тому що я бачив усі Сторінки, а по-друге, це аж ніяк не «реальний світ».
— Та невже? — перепитала Лепетуха. — Саме в цьому й полягає ваша біда, біда мешканців сумного міста: ви вважаєте, що реальність — це обов’язково щось жалюгідне й нудне, як стояча вода.
— Чуєш, зроби послугу, — перебив її Гарун, — запитай у когось дорогу!
Коли вони добігли до Саду, ґупізирійська армія, чи то пак Бібліотека, завершила процес Верстки й Звірки, тобто вишикувалася належним чином.
— Побачимося, — промовила захекана Лепетуха й побігла у напрямку Королівських Сторінок у вельветових шапочках каштанового кольору, що вишикувалися біля принца Боло, який войовничо (хоч і трохи пришелепувато) гарцював на своєму механічному крилатому коні.
Гарун знайшов Рашида одразу. Тато, очевидно, також заспав, бо мав скуйовджене волосся і був одягнений лишень у зім’яту брудну блакитну нічну сорочку.
Поряд з Рашидом Халіфою у невеликому павільйоні, де били водограї, стояв синьобородий Джин Води, він же Якщоб, і весело махав Гарунові Рознімним Інструментом.
Гарун додав швидкости й саме встиг.
— …велика честь познайомитися з вами, — казав Якщоб. — Особливо тепер, коли нема потреби називати вас Батьком Злодійчука.
Рашид зачудовано наморщив чоло, а Гарун, підбігши до нього, швидко сказав:
— Потім усе поясню, — а тоді так зиркнув на Якщоба, що він одразу стулив рот. Аби змінити тему розмови, Гарун додав:
— Тату, хочеш я тебе познайомлю з іншими моїми новими друзями, справді цікавими?
— За Бачет і за Океан!
Ґупізирянські сили були готові виступити в похід. Сторінки розмістилися на довгих Птахах-Баржах, що стояли в Лаґуні; Плавучі Городники й Багатопащеві Риби також були напоготові; Джини Води повмощувалися на різноманітних крилатих машинах і нетерпляче погладжували свої бакенбарди. Рашид Халіфа сидів на Алежі-Одуді, а за ним Якщоб і Гарун. Біля них були Малі, Ґупі й Баґа. Гарун нашвидку познайомив їх з батьком, і вони з гучним криком рушили.
— Дарма ми не одягнулися тепліше! — бідкався Рашид. — У цих нічних сорочках закоцюбнемо від холоду вже за кілька годин.
— На щастя, — сказав Джин Води, — я захопив із собою Ламінат. Скажете «будь ласка» й «красно дякую», і я не поскуплюся.
— Будь ласка й красно дякую, — швидко сказав Гарун.
Виявилося, що Ламінат — це тонкий прозорий й блискучий матеріал, як крила у бабки. Поверх нічних сорочок Гарун з Рашидом натягли ще й сорочки з цього матеріалу, на ноги ж — гетри. Як не дивно, проте Ламінат дуже щільно прилип до сорочок і ніг, тож було помітно лишень осяйний блиск.
— Тепер вам холод не страшний, — запевнив їх Якщоб.
Вони вийшли з Лаґуни, і Ґуп-Сіті залишився далеко позаду; Алеж-Одуд, який нітрохи не відставав від інших швидкісних механічних птахів, здіймав бризки, що летіли вище голови.
«Як міняється життя, — дивувався Гарун. — Лишень минулого тижня я був хлопчаком, який ніколи не бачив снігу, а тепер прямую до крижаної пустелі, де ніколи не світить сонце, вбраний лишень у нічну сорочку, вкриту якимсь невідомим прозорим матеріалом, що захистить мене від холоду. Це так як з дощу та під ринву.