Де немає Бога

— Ні. Я просто… — вона почервоніла, — повинна… відійти.

Британець не змінився на лиці, проте Анна відчула, що її поведінка починає його дратувати.

— Пані, зараз одинадцята тридцять. На рейс до Бангкока залишилося не так багато квитків. Крім того, ви взагалі нікуди не потрапите, якщо проґавите рейс до Пекіна.

— Мені треба відійти.

Чоловік знизав плечима.

— Як хочете.

Анна вибралася за межі відгородженої стрічками ділянки та покрутила головою навсібіч. Туалети розташовувалися із протилежного від реєстраційних стійок боку, й вона підтюпцем побігла до них.

Жіночий туалет був видовженим приміщенням з умивальниками попід правою стіною та рядом кабінок попід лівою. Анна по черзі заглянула до кожної, переконуючись, що всередині нікого немає, після чого, налякано озирнувшись, зачинилася в найдальшій від входу.

Перевівши подих, Анна поставила сумку на підлогу, опустила кришку унітаза та стягнула через голову футболку. Бліда в цятках ластовиння шкіра тьмаво зблискувала від поту. Закинувши футболку на гачок, жінка лівою рукою зсунула донизу ліфчик, а правою витягла з чашок дві скручені валиками й обмотані тонкою гумкою пачки стодоларових банкнот. Обережно поклавши згортки на кришку унітаза, Анна ще раз озирнулася, щоб переконатися, що двері за її спиною зачинені. Потому розстібнула джинси й дістала з-під білих бавовняних сліпів два товстіші валики, за ними ще два — зовсім маленькі, завтовшки з указівний палець — дістала зі шкарпеток. Насамкінець видобула складену книжечкою пачку купюр із задньої кишені джинсів.

Присівши навпочіпки перед унітазом, Анна познімала гумки з валиків і взялася похапцем рахувати. Тисяча триста… чотири сімсот… одинадцять тисяч двісті. Банкноти були вологими від поту, липли до пальців і майже не шелестіли. Сімнадцять сто… двадцять дві з половиною… двадцять сім тисяч дев’ятсот. Дорахувавши купюри, Анна зойкнула й затулила рота долонею. Усього двадцять вісім тисяч вісімсот. Нутрощі залило мертвотно холодною млістю: не вистачало понад тисячі доларів. Упродовж кількох секунд жінці здавалося, що вона зомліє. Коліна опустилися на кахлі, в очах потемніло. Рахуючи, вона могла помилитися — на сотню чи дві, — але ж не на тисячу доларів!

Несподівано холодний вогонь у животі поступився місцем майже нестерпним пекучим хвилям. Що, як вона неправильно порахувала гроші ще в Рівному? Що, як, кваплячись, захопила із собою менше як тридцять тисяч? Анна застогнала, та вже за мить ляснула долонею по лобі. Ідіотка! Вона пригадала, як поклала частину грошей — шістнадцять чи сімнадцять сотень, вирішивши, що така сума не викличе підозри, якщо раптом митникам у Жулянах заманеться обдивитися вміст її сумки, — до гаманця.

Спазми продовжували прокочуватися животом, поки Анна шукала гаманець у сумці. Всередині все перемішалося — був момент, коли жінку пересмикнуло від припущення, що гаманець випав під час бігу, — та зрештою жінка відшукала його поміж футболок на дні сумки. Гроші були на місці. У гаманці, на відміну від валиків, лежали банкноти різних номіналів — сотні, двадцятки, п’ятірки й навіть кілька однодоларових папірців, — вкладені у згорнутий удвоє блокнотний аркуш. Анна спершу дістала гроші, тоді розгорнула папірець. Перед виїздом із Рівного вона записала на ньому адресу посольства України, а також назви двох найближчих до посольства станцій метро: