Коханці Юстиції

Пиво — так, пили, причому багато, але з насінням їх можна було побачити вкрай рідко. Якщо вже хтось із них і лузав соняшник, то винятково завезений з Бессарабії — час від часу він з’являвся на міському ринку невеличкими контрабандними партіями, популярним усе ж не ставши.

Крім того, вони ніколи не сиділи на корташах. Монгольські гени в достатній для цього стилю кількості дійшли до наших провінцій трохи пізніше.

Але коли не спортивні штани, то що?

Вони носили бриджі — фланелеві або з твіду, чи, як їх називали, в кашку, траплявся й вельвет, а влітку світлий брезент. Кашкети за гамою й матерією мали перегукуватися зі штанами; жилети, ремені або підтяжки також. Іноді вони виходили в ковбойських сорочках, але, попри повальну любов до вестернів, ніколи не в ковбойських капелюхах. Утім цілком від капелюхів не відмовлялися. Але то були інші капелюхи, і вони носили їх злегка набакир, як німецький актор Ганс Альберс.

Кишені? Так, мали значення — і накладні, і приховані. Кишень було багато, вони функціонували на повну.

Цигарки вони називали папіросами, вживаючи переважно «Віслу» або «Спорт», за кращої нагоди дорогі й ледь парфу-мовані «Єгипетські», а за найкращої — закордонні житани чи кемели, тоді ще без фільтра.

Взуття підбиралося залежно від погоди та інших обставин. Цими обставинами найчастіше бували вуличні бійки. З огляду на них взуття бувало спортивним, але не в сьогоднішньому розумінні: носаки мали бути гострі й окуті.

Зачісками вони наслідували передусім уславлених акторів. Половина з них носила на голові точнісінько те саме, що й Вільям-Кларк Ґейбл, Король Голлівуда; старші за віком намагалися позапускати ще й ґейблівські вусики. Друга половина розчинялась у вподобаннях поміж Ґері Купером, Рамоном Новарро та Морісом Шевальє; зовсім уже одиниці робили себе з німецьких Віллі Фріча і Ґустава Фреліха чи вітчизняного Еуґеньюша Бодо.

І взагалі кіно було для них найважливішим із мистецтв. Та що там — кіно було їхнім домом, їхнім усім. Вони жили кінофільмами і значну частину життя проводили в кінозалах.

Крім того, вони шастали по кнайпах, де зазвичай трималися пива, надаючи перевагу темному козлу, ближче до ночі дедалі частіше розчиняючи його монополію монопольною ж таки горілкою. Теплими порами року вони полюбляли набиватися до блакитного дерев’яного павільйону навпроти кінотеатру «Тон». (Навіть я ще пам’ятаю той заклад зі свого дитинства в 60-х: батько замовляв собі стрілецьку або портвейн, мені ж — газовану воду з трояндовим сиропом. Кінотеатр навпроти називався, щоправда, вже інакше.)

Пізньої осені вони перебиралися на ріг вулиць Ґолухов-ського та Собеського до скандального пивняка, знаного під назвою «Народня мордовня». Там і просиджували всю зиму та добрий шматок весни — допоки знову не починало теплішати і Рувим Кагалевич відчиняв згадуваний літній павільйон. Ходили чутки, начебто він, Кагалевич, декому з них — особливо верхівці — змушений наливати за так.