Коханці Юстиції

Можливо, це була мить, найслушніша для того, щоби, перемінившися внутрішньо, обтрусити порох минулого зі стіп своїх і почати інше життя?

Однак Альберт Вироземський навіть і думати про таке не збирався. Невдовзі в монастирі почали пропадати деякі особисті речі — як у ченців, так і в новіціїв. Життя чоловіка, що вирішив зректися земного добра на користь вічності, майже не залишає йому простору для особистих дрібничок, тож тим ціннішими вони видаються, якщо він їх усе-таки має. Тому коли в когось із братії зникав, приміром, флакон із цілющим шампунем від лупи, золотий швейцарський годинник, старовинний фамільний портсиґар або презентаційний набір даґеротипних знімків із зображеннями вишуканих статевих зносин Прекрасної Дами з Єдинорогом, це вносило в монастирський побут неприємне напруження і сум’яття. Нині вже можна стверджувати, що в усіх цих зникненнях не обійшлося без Альберта Вироземського.

Проте найголовніша Альбертова крадіжка — та, що занапастила його шлях остаточно й безповоротно — вимагає від нас трохи більше уваги. Прикметно, що Вироземський здійснив її 8 липня, в день поминання святого Яна з Дуклі, коли вся бернардинська братія на чолі з настоятелем та кількома інспекто-рами-провінціалами вирушила щорічною процесією до святої криниці, місця первісного поховання щойно згаданого святого. Злі язики з конкурентних орденів патякали й натякали, буцімто останніми роками в тій криниці топили немовлят, яких від братів-бернардинів народжували сестри-клариски — нібито внаслідок недавнього налагодження контактів через підземний коридор, що з’єднав обидва монастирі. Чутка була, як то кажуть, свідомо брехлива, але мова не про це. Саме в час, коли починалася центральна і найзначущіша частина поминальної відправи, Альберт Вироземський, що зголосився був попротирати скипидаром незліченних гіпсових і мармурових наяд у кабінеті настоятеля, за допомогою т. зв. «гусячої лапи», з якою ніколи не розлучався, вдерся в настоятелів сейф і, нетерпляче перебравши паперові звалища з чистими бланками індульґенцій та доносами, видобув головну монастирську печатку з профілем святого Бернардина Сієнського та написом по колу «О^о Ргаїхиш Міпогиш Regularis ОЬзегуапгіае». Печатку було виготовлено з американської картоплини, на той час вельми рідкісного в Європі матеріалу, дорожчого за слонову кістку чи навіть китовий вус, — отже, це була т. зв. мандибурзька печатка. Саме нею він скріпив заготовлену наперед підробну ліцензію, тобто цедулу, тобто грамоту, з якої випливало, що він є бернардинським священиком і має повноваження давати шлюб, сповідати, причащати і хрестити дітей. Після цього дорогоцінну печатку було повернуто до сейфа, сейф зачинено знову (тією ж таки «гусячою лапою»), а прибирання в кабінеті доведено до блиску.