Вогонь до вогню
- Автор: Рутковский Владимир Григорьевич
- Серия: Сині Води #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-64-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогонь до вогню». Краткое содержание книги:
Колись Європа мала свої канони, зразки, ідеали, ба навіть рецепти для справжнього лицаря. Так то ж Європа — скажете ви. І будете неправі. Тому що усі ці правила не впали з неба, а були вироблені такими самими людьми, як ми з вами. Адже нашим предкам доводилося битися з ворогами, які не знали законів, окрім закону зради, не відали канонів, які б не вимагали поживи, не приймали ідеалу, вищого над власну шкіру…
Ось саме у такий час молодому лицареві Боброку довелося стати володарем. Та ще й напередодні великої війни, коли мирне співіснування племен балансувало на тонесенькій павутинці. Якщо ви прочитали першу частину трилогії «Двобій з тінню», на вас чекає продовження пригод у знайомому вже світі Давньої Русі, якщо ж ні, то знайомство з відчайдушними хлопцями Сашком, Тимком та Зейнулою гарантує вам занурення у захопливий вир пригод, битв та військових хитрощів. Спробуйте вижити і перемогти разом із друзями!
— Глибокошановне товариство! Не так вже часто сходимося ми, теє… на нашу раду. І то, як ви знаєте, сходимося здебільшого восени, коли повертаються ті, хто ходив, кх-мм… у своїх справах. Але трапилося так, що далі відтягувати не можна. І сьогодні ми зійшлися, щоб вирішити, як бути з цим… — він показав на Боброка, — як його.
— Та не крути, Степане, — почулося зі стану бродників, котрі щільним натовпом тільки-но вийшли з байраку. — Кажи вже, як воно і є — зі злодієм і зарізякою!
— Ото ж я й кажу… — згідливо схилив голову Рубець. — Я.
— Не злодій він! — вигукнув між старшини чоловік з вислими вусами. На ньому, як і в більшості тих, хто приїхали на возах, була вишивана сорочка і сині шаровари. — Не злодій він, а гарна людина і хоробрий чоловік!
— Тебе, Свириде, не питають, — осмикнув його інший старшина, опецькуватий лисань у поношеному бешметі. — Тож стій та мовчи.
— А чого це я маю мовчати? — заперечив Свирид. — І взагалі, звідкіля ти такий взявся, аби мені вказувати, га? Чим ти відзначився, крім того, що поцупив у Миколая з Мошен всю горілку для свайби і нею споїв байрачних, аби ті тягли за тобою руку?
У натовпі зареготали. Якусь мить опецькуватий хапав ротом повітря, затим кинувся на Свирида.
— Я? В Мошнах? А ти бачив? — кричав він.
Щось там варилося між старшиною такого, про що більшість бродників і гадки не мала. Щось там накопичувалося останні дні, коли не місяці, і нарешті вибухнуло: зі старшин зненацька злетів стримано-величний вигляд, і, забувши про своє становище, вони, мов півні, зчепилися між собою. Замиготіли в повітрі кулаки, затріщала одежа, навсебіч полетіли шапки та малахаї. Сліпий лірник, що до того сидів за кілька кроків від старшини, притис до грудей ліру і підвівся, аби відійти подалі. Проте зосліпу тицьнув герлигою так невправно чи навпаки так влучно, що вона потрапила межи ніг опецькуватого. Опецькуватий не втримався на ногах і зарився носом у землю.
Всі, хто був на галявині, на мить завмерли при вигляді такого незвичного дійства, а за тим у повітря злетів оглушливий регіт. Найцікавіші запрацювали ліктями, аби бути ближче до бойовища. Один лише Боброк, як і до того, стояв спокійно й незворушно.
Князь бродників
А старшина розходилася не на жарт. Здається, пригадала молоді літа і так духопелила одне одного, що від бешметів, ватяних халатів і сіряків здіймалися стовпи куряви.
— Гей, хто ближче, вгамуйте цих навіжених! — заволав нарешті Берендей, котрий перед цим виліз на воза, аби краще бачити. — Їм що, робити більше нічого? Годі, кажу я вам!
Старшини поволі почали отямлюватися. Витираючи заюшені носи, не дивлячись одне на одного, вони поверталися на старе місце.
— Більше охочих битися нема? — запитав Берендей. — Тоді давайте скажу я. От ви тут чубитеся, як старі гусаки, — звернувся він до старшини, — але в нас, хто біля землі ходить, нема часу дивитися на це. Тож як старий бродник, що вийшов з вашого гурту, скажу, чого ми приїхали сюди. Зовсім не для того, щоб подивитися, як ви збираєтеся судити цю людину, — він показав на Боброка. — Хочу вам сказати, що в нас уже увірвався терпець…
— У кого це «у вас»? — похмуро поцікавився опецькуватий і помацав щоку, на якій виднівся відбиток чийогось чобота.
— Протри очі, Йовмене, — порадив йому Берендей, і простяг руку убік десятків возів. — Ми — це черкасці, мошнянці, будищани, чий хліб і чиє м’ясо ви їсте.
— Так ми ж платимо, — заперечив Рубець. У білій бороді його стирчало кілька зелених стеблин.
— Еге ж, платите, — відказав Пилип. — За трьох бичків і дві міри вівса я й досі нічого не маю. І не я один такий. А подивіться, дідо, як поводять себе байрачні люди. Череду виганяти небезпечно, бо того й дивись, може повернутися переполовиненою.
— Треба ще довести, що то наших робота, — вперто відстоював своє Рубець. — Може, це робота тих, що приходять з-під Тясмину, а то й самих татарських бродників.
— Киньте, дідо, — відмахнувся Пилип. — Я ж не сліпий і бачив, що сліди ведуть не в той бік, а саме сюди. Та хіба тільки в худобі справа? Чоловікові по сушняк до байраку поїхати страшно, бо може повернутися в чім мати народила. Жінкам і дівчатам теж небезпечно виходити з села. Правильно я кажу?
— Правильно, — різноголосо загуділо з возів.
— Отож, я і звертаюся до вас, старшино: наведіть порядок, притримайте тих, у кого руки тягнуться до чужого! А то не сьогодні-завтра може пролитися червона юшка, і бродник стане на бродника.