Вогонь до вогню

— Кинь, Барило, — порадив йому Медовуха. — Бачили тебе разом з Вепром. Навіть скажу, де саме. У конюшні, коли ви домовлялися з ним про винагороду за вбивство великого князя. До речі, Вепр уже зізнався.

Барило заціпенів. На його посірілому обличчі з’явилися краплини поту.

— А чому Барилові і не стрелити в великого князя? — зненацька подав голос хтось із байрачних бродників. — Хто він йому — кум чи сват? Було б добре, якби цей замах йому вдався. Знай наших!

— Не турбуйся, знають, кому треба, — запевнив Медовуха. — Так знають, що якби не одна людина, то вже давно б ні від цього крикуна, ні від вас, шановна старшино, — Медовуха насмішкувато схилився перед нею, — і ні від кожного з тих, хто знається з Барилом, уже й духу не лишилося б! А замість Чорного байраку димілося б лише згарище. Бо коли великий князь довідався, що на його життя вчинив замах тутешній бродник Барило, то звелів послати сюди п’ять тисяч кінних і піддати геть все вогню й мечу.

— Братове, не слухайте його! — закричав Барило і кинувся до байрачних бродників. — Ви що — не знаєте цього базікала?

Байрачні бродники розступилися перед ним і знову зімкнулися щільною стіною.

— А й справді, Медовухо, звідкіля ти про це все знаєш? — висунувся із старшинського кола опецькуватий Йовмен. — Невже великий князь такий ласкавий, що дозволив якомусь безрідному бродникові забратися під його ліжко?

Галявиною покотився сміх. Проте Медовуха залишився спокійним. Він з жалем похитав головою і сказав:

— Поїдь, Йомене, до Києва та послухай, про що гомонять княжі люди. А ще краще — розпитай ось цього чоловіка, — Медовуха показав на Боброка. — Бо це та людина, яка прикрила щитом великого князя від стріли Барила. Це та людина, яка заступилася перед ним за Чорний байрак, хоч і могла накласти за це головою. Це — нащадок канівських князів і сам новий князь землі канівської Дмитро Боброк!

Над галявиною залягла така глибока тиша, що кожен тріск галузки міг би видатися ударом грому. Сотні поглядів — захоплених, нажаханих, злих, зацікавлено-недовірливих — втупилися в людину, що з незалежним виглядом стояла неподалік від також приголомшеної старшини.

І було чому. Майже півтора століття на цю землю не ступала нога знатної людини. Нікому не було діла до цього забутого Богом і світом краю. Лише вряди-годи протупотять зарослими дорогами коні і вершники в лискучих обладунках обпечуть настороженим поглядом придорожні кущі, та й по тому. Правда, кажуть, до татар було інакше. Київські та канівські князі були тут частими гостями. Зустрічали їх тутешні вельможні люди, чоломкалися з князями, мов рівня, влаштовували на їх честь пишні учти та молодецькі ігрища. Звідсіля ж разом рушали і на ворога. Але то було так давно, що вже й не вірилося, чи було воно насправді.

І от чи не за півтора століття — перший князь. Піший, без охоронців. Хіба що поруч з ним стоять Ратище з Медовухою та кілька бродників, яким ще вчора навіть у найдивовижнішому сні не могло наснитися таке. Дивно. Ні, мабуть, тут щось не те…