Вогонь до вогню
- Автор: Рутковский Владимир Григорьевич
- Серия: Сині Води #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-64-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогонь до вогню». Краткое содержание книги:
Колись Європа мала свої канони, зразки, ідеали, ба навіть рецепти для справжнього лицаря. Так то ж Європа — скажете ви. І будете неправі. Тому що усі ці правила не впали з неба, а були вироблені такими самими людьми, як ми з вами. Адже нашим предкам доводилося битися з ворогами, які не знали законів, окрім закону зради, не відали канонів, які б не вимагали поживи, не приймали ідеалу, вищого над власну шкіру…
Ось саме у такий час молодому лицареві Боброку довелося стати володарем. Та ще й напередодні великої війни, коли мирне співіснування племен балансувало на тонесенькій павутинці. Якщо ви прочитали першу частину трилогії «Двобій з тінню», на вас чекає продовження пригод у знайомому вже світі Давньої Русі, якщо ж ні, то знайомство з відчайдушними хлопцями Сашком, Тимком та Зейнулою гарантує вам занурення у захопливий вир пригод, битв та військових хитрощів. Спробуйте вижити і перемогти разом із друзями!
Неподалік від гурту старшин на трухлявій колоді примостився ще молодий, рожевощокий лірник. Біля нього тулився поводир, худенький хлопчик років дев’яти. Задерши голову до неба, лірник перебирав струни і дужим голосом швидше вигукував, аніж співав думу про повернення руських князів з далекої Литви.
— А чого це він реве, мов недорізаний бичок? — цікавився хтось, спостерігаючи за діями товариша. — Будьмо, брате!
— Будьмо, — відказував товариш і після задоволеного кхекання пояснював: — Та каже, що якийсь Ольгерд привів наших князів з Литви і витурив татарського поплічника Федька з київського столу. А на це місце посадив свого сина Володимира.
— А яка різниця між Федьком і Володимиром?
— Не кажи. Бачив я того Федька. Ні Богу свічка, ні чорту кочерга.
— А Володимир, значить, кращий?
— Та хто його зна.
— То навіщо про це так репетувати?
— Бо молодий ще, інакше не вміє.
Від цих слів повновиде обличчя сліпого лірника червоніло ще більше. Його жилаві пальці починали рвати струни з такою силою, що ті от-от готові були лопнути. Потому він вперто вигукував далі.
В центрі іншого гурту сидів сивобородий чоловік. Утершись рукавом, він пожалівся невідомо кому:
— Ні, не ті зараз бродники, гей, не ті-і.
— А які ж були? — запитав худий, мов скіпка, рудань.
— Ге, запитуєш. То були люди, не нам рівня. Один Іван Бирладник чого був вартий.
— Це ще хто такий?
— Із князівського роду. Але землі своєї не мав. То він подався на Дунай, де тулилися такі, як і ми, бродники. І став князем серед них. То вони при ньому зажили, як у Христа за пазухою. Навіть бирладниками себе почали звати.
— Як у Христа, кажеш, — зблиснув очима рудань. — А чом би й нам не мати свого князя, га, хлопці?
Його сусіда насмішкувато пирхнув:
— Так вони сюди й прибіжать. Та де ти їх бачив, тих князів? А якщо і є, то давно вже не ті.
— Кажуть, на канівський стіл прийшов новий князь, — вів далі сивобородий. — Та то тільки так мовиться, що новий. А насправді на цьому столі сиділи до татар ще його діди-прадіди.
В гурті заворушилися.
— А ти його бачив?
— Я — ні. А кум мій Онисько, ми з ним канівські, казав, що бачив. І навіть розмовляв з ним. їде, каже, троє вулицею. Посередині — молодий велет. Руки — о! Плечі — о! Роздивляється навколо, а в очах сльози. Побачив Ониська, низько схилився перед ним і привітався: «Здрастуйте, дідусю!» І поїхав далі. А один з тих, хто був з ним, зупинився і каже: «Оце, дідо, ваш новий князь, правнук незабутнього канівського князя Святослава, котрий за свою мужність прийняв від татар страшні муки».
Бродники помовчали.
— Сльози, кажеш, — нарешті подав голос один і зітхнув. — Авжеж, чом би й не бути сльозам, коли з дідівщиною таке вчинено.
— Почекай, — зупинив його сусіда. — Охрім Зизьо, що з Білого провалля, два дні тому бував у Каневі. То щось він не чув, щоб там сидів новий князь.
— Та я ж кажу тобі, що він поїхав далі, — сказав оповідач. — А той, що з ним, каже Ониськові: «Повернеться тоді, коли порахується де з кимось з татарів…» Спасибіг, братове, за те, що пригостили, піду, може, ще кого зустріну із знайомих.
А через хвилину його голос лунав уже посеред іншого гурту:
— Не ті тепер бродники, гей, не ті-і…
Проте найбільше бродницького люду товклося довкола черкаських возів, особливо біля Берендея. Сашко, який сидів у затінку під возом, навіть дивувався: він ще ніколи не бачив, щоб людина мала стільки приятелів. У Берендея, здається, навіть губи розпухли від чоломкання. І після кожних обіймів Пилип наливав глиняного кухля і примовляв:
— Випий, брате, аби було по-нашому, по справедливості. А опісля знову чекатиму на тебе. Тут, — він кивав на воза, — ще дещо є.
Бродник зацікавлено зиркав в той бік і по-змовницькому підморгував Пилипові:
— Не сумнівайся, брате. Зробимо все, як обіцяли…
Людині сторонній ці слова нічого не говорили. Сторонній, але не Сашкові.
По тому як воронівці погнали нападників за Сулу, Боброк з Коцюбою покликали на раду Медовуху, Берендея та бродника Данила. Отам, на обійсті Коцюби, і розкрилося, хто насправді є Дмитро. То Медовуха так вчинив. Сашко і досі пирхає, коли згадує, які пришелепкуваті обличчя були в Берендея та Данила, коли до них дійшло, що той, кого вони ледь не поплескували по плечах, насправді є князем. А про що вони балакали потім аж до ранку, Сашко відає не все, бо раз-по-раз вибігав то коней напоїти (Коцюба своїх слуг відпустив на гулянку), то до льоху по квашені грибки, то кинути кістки вовкодавам. І зовсім не страшні ці вовкодави, вони хапали кістки майже із Сашкових рук, і нічого — цілі руки.