Лето сидів і грав на малому балісеті, який надіслав йому на п’ятий день народження незрівнянний майстер гри на цьому інструменті — Ґурні Галлек. За чотири роки тренувань Лето набув певної вправності, хоча дві басові струни все ще завдавали йому клопоту. А все-таки він виявив, що балісет заспокоює почуття особливого збудження, — цей факт не залишився поза увагою Ганіми. Зараз він сидів у сутінках на виступі скелі, відрога якої оточувала січ Табр з південного боку. Тихо награвав на балісеті.
Ганіма стояла позаду, а вся її дрібна постать висловлювала протест. Вона не хотіла відкрито приходити сюди, довідавшись від Стілґара, що їхня бабуся затримується в Арракіні. Особливо ж опиралася думці приходити сюди проти ночі. Намагаючись підігнати брата, спитала:
— Ну що?
Замість відповіді він заграв нову мелодію.
Уперше від часу прийняття подарунка Лето чітко усвідомив, що цей інструмент створено майстерним ремісником на Каладані. Мав успадковану пам’ять, що могла викликати в нього глибоку тугу за прекрасною планетою, де правив Дім Атрідів. При цій музиці Лето достатньо було послабити свої внутрішні бар’єри, аби почути спогади з тих часів, коли Ґурні розважав цим балісетом свого друга й підопічного — Пола Атріда. Коли балісет звучав у його руках, Лето відчував, що дедалі сильніше його охоплює фізична присутність батька. Грав далі, а зв’язок з інструментом посилювався щосекунди. Відчував внутрішню абсолютну й ідеальну сукупність знань про гру на цьому балісеті, хоча його дев’ятирічні м’язи ще не відповідали цій внутрішній свідомості.
Ганіма нетерпляче тупала ніжкою, не помічаючи, що робить це в ритмі братової гри.
Зосереджено склавши губи, Лето відірвався від звичної музики й спробував пісню, куди старшу за ті, що їх грав навіть Ґурні. Вона була старою вже тоді, коли фримени переселилися на п’яту планету. У словах відлунювала дзен-сунітська тема, він чув їх у пам’яті, тоді як його пальці видобували зі струн неточну версію мелодії.
Прекрасні форми природи
Ховають таємну суть,
Вони дають насолоду,
Однак дивний біль несуть.
Це — руйнування й тривога,
Кажуть, що крок в небуття,
Та він прокладає дорогу
Задля нового життя.
Душа проливає воду,
Тихо сльози пливуть,
Нове життя зустрічають,
В біль існування ведуть.
Відрив від цього видіння
Зцілює тільки смерть.
Після того, як він зіграв фінальну ноту, озвалася Ганіма:
— Це бридка стара пісня. Навіщо вона?
— Бо вона пасує.
— Ти зіграєш її для Ґурні?
— Можливо.
— Він назве її похмурою нісенітницею.
— Я знаю.
Лето зиркнув через плече на Ганіму. Його геть не здивувало те, що вона знає цю пісню та її слова, але він відчув раптовий трепет остраху, викликаний єдністю і роздільністю їхнього життя близнят. Одне з них може померти, а все-таки зостатися живим у свідомості іншого, не порушивши при цьому жодної частки спільної пам’яті — настільки близькими вони були. Помітив, що його лякає понадчасова сіть цієї близькості, та відірвав од неї погляд. Знав, що ця сіть містить прогалини. Його страх був породжений найсвіжішими з цих прогалин. Відчув, що їхнє життя починає розділятися, і задумався: «Як я маю розповісти їй те, що сталося тільки зі мною?»
