Там, у темній річці

— Ти помиляєшся.

— Ти мені не батько! Я завжди це знав. І знаю, хто мій справжній батько.

Армстронг сіпнувся.

— Ти справді знаєш?

— Пам'ятаєш, як я розсадив те бюро і вкрав звідти гроші?

— Я б волів це забути.

— Тоді я й побачив листа.

Армстронг спочатку був збитий із пантелику, але одразу зрозумів, про що мова.

— Листа від лорда Ембері?

— Листа від мого батька. У якому написано про гроші, призначені його позашлюбному синові. Ви з матусею приховали від мене ці гроші, а я все одно їх від вас забрав.

— Твого батька?..

— Точно так. Я знаю, що мій батько — лорд Ембері. Знаю це з восьми років.

Армстронг похитав головою.

— Він не твій батько.

— Я прочитав того листа.

Армстронг знову похитав головою.

— Він не твій батько.

— Я маю цей лист!

Армстронг утретє похитав головою і відкрив уже рота, щоб повторити свої слова. І ці слова прозвучали у вологому повітрі — «Він не твій батько!», — але їх вимовив інший, чужий голос.

Цей голос видався Робертові Армстронгу наче знайомим.

Обличчя Робіна посіріло від відчаю.

— Він тут, — ледь чутно простогнав хлопець.

Армстронг обернувся, але його очі погано бачили в темряві. Тут кожен стовбур чи кущ міг укривати людину, а над чорною водою, здавалося, літають цілі зграї привидів. Нарешті його очі розрізнили фігуру, утворену наче наполовину з темряви і наполовину з води. Вона рухалася до них — по воді волочився задовгий кожух, а обличчя закривав крислатий капелюх.

Крок за кроком ця фігура наближалася до Робіна.

Молодий чоловік відступив назад. Він не міг відірвати очей від цієї фігури — і водночас страхався її.

Коли той чоловік — а то був чоловік — зупинився за п'ять футів до Робіна, його обличчя раптом освітило місячне сяйво.

— Це я твій батько.

Робін замотав головою.

— Хіба ти не знаєш мене, синку?

— Я тебе знаю, — голос Робіна тремтів. — Знаю, що ти — негідник низького походження, ница людина, що промишляє розбоєм й обманом. Я знаю, що ти шарлатан, злодій, брехун, навіть гірше.

Обличчя чоловіка мало не луснуло від гордої посмішки.

— Він мене знає! — сказав той Армстронгові. — Бачу, ти теж мене впізнав.

— Віктор Неш, — важко вимовив Армстронг. — Я вже сподівався ніколи більше не побачити тебе після того, як викинув тебе з ферми. Але ти як фальшивий пенні — постійно потрапляєш на очі. А я вже було зрадів, що ти потонув біля острова Бренді.

Віктор насмішкувато кивнув.

— Потонув? Мені ще не час. Я вижив і прийшов забрати те, що належить мені. До речі, Армстронг, я винний тобі за виховання мого сина. Говорить як по писаному, вчений — аж страшно. Послухай тільки, що він іноді верзе — таке, що і я не можу второпати, особливо коли додає латини чи грецької, або всіляких довгих мудрагельських слів, яких ніхто й не знає. А як гарно пише. Сама втіха дивитися на те, як він виводить літери, як моторно знімає слова просто в тебе з язика й переносить на папір, ще й без жодної плямки. Вимальовує усякі завитушки та закрути, і виходить просто картинка. А які в нього манери! Ніхто не може опиратися його чарівним манерам — він наче справжній лорд. Дуже я пишаюся своїм сином. Бо в нього найкраще від мене — хитрість і підступність — змішалося з найкращим від твоєї дружини. Хіба ж він не красунчик, із таким м'яким волоссям і білою шкірою? Ти теж зіграв тут певну роль, Армстронгу. Обтесав його і навів на нього лиск.