Ваш покірний слуга кіт
- Автор: Сосэки Нацумэ
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Іван Дзюб
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Ваш покірний слуга кіт». Краткое содержание книги:
Герої повісті — коти і люди. У японських книжках для дітей прийнято зображати тварина як маленького чоловічка з головою звіра. Коти в повісті Сосекі — це маленькі чоловічки в масках. Серед них зберігаються ті ж соціальні відмінності, що й серед людей, адже вони живуть у світі, де служниця часто розцінюється нижче кішки. У повісті вони на ролі клоунів: розігрують інтермедії між основними номерами. Але якщо коти схожі на людей, то вірно і зворотне: багато людей не краще тварин.
Господар, відірвавши очі від замацаної книжки, спитав:
— Ну що, купив уже скрипку?
— Зараз купуватиме, — відповів Тофу-кун.
— Ще не купив? Чого б я так довго зволікав? — наче сам до себе промовив господар і схилив голову над книжкою. Докусен-кун мовчки заставив майже всю дошку камінцями.
— Врешті я набрався духу, ввігнався у крамницю і, не скидаючи ковпака, звелів: «Дайте мені скрипку». Гурт хлопців на побігеньках і крамарчуків навколо хібаті, наче змовившись, перелякано витріщився на мене. Правою рукою я інстинктивно насунув ковпака на лоб і повторив; «Дайте мені скрипку». Найближчий до мене хлопчина, що силкувався зазирнути мені в обличчя, промимрив: «Гаразд», — і зняв в’язку скрипок з піддашшя. Я запитав про ціну — хлопчина відповів, що скрипки коштують по п’ять єн двадцять сен…
— Хіба ж бувають такі дешеві скрипки? Вони часом не іграшкові?
— Я спитав, чи скрипки однакової вартості, й хлопчина відповів: «Авжеж, вони нічим не різняться, усі однаково старанно виготовлені». Я вийняв п’ять єн банкнотою і двадцять сен срібною монетою, заплатив, а скрипку загорнув у заздалегідь взяту велику. хустку. Решта крамарчуків примовкла, заглядаючи мені в обличчя. Лице мені закривав ковпак, тож я не мав чого побоюватися, що мене впізнають. Однак якесь зловісне передчуття гнало мене на вулицю. Нарешті я сховав згорток під пальто й поспішив до виходу. Мені аж у п’ятах похололо, як крамарчуки гуртом крикнули мені вслід: «Спасибі!» На вулиці я озирнувся, на щастя, поблизу не було нікого. Тільки на відстані одного тьо від мене протяжно горланило кілька чоловік. «Від таких добра не жди», — подумав я і, завернувши за ріг крамниці на захід, через Хорібата вийшов на шосе Якуоодзі, відтак мимо селища Ханнокі обійшов підніжжя гори Коосін і врешті-решт добрався додому. Була вже за десять друга.
— Бідолаха, цілісіньку ніч бродив, — поспівчував Тофу-кун.
— Нарешті вернувся! Ну й довжелезне «табі-суґороку» [195], - полегшено зітхнув господар.
— Саме зараз починається найцікавіше, адже досі була тільки прелюдія.
— Ще не кінець? От морока! Ну скажи, хто це витримає?
— Годі тобі про витримку. Обірвати розповідь на цьому — все одно, що вирізьбити з дерева Будду, а душі в нього не вдихнути. Ще трішечки розкажу.
— Звісно, вольному воля. Що з тобою вдієш, послухаю.
— А як ви, К: усямі-сенсей, на це дивитеся? Будете слухати? Я вже купив скрипку. Ви мене чуєте, сенсей?
— А тепер продаватимеш? І слухати не хочу.
— Ні, я не збираюсь продавати.
— Тим паче не хочу.
— От біда! Тофу-кун, лише ти мене уважно слухаєш. Мені самому вже обридло, але я все-таки хоч коротко розкажу.
— Можеш розповідати докладно, мені страх як цікаво.
— Taк от, скрипку я насилу придбав. Але ж де її тримати? Ось чим и журився. До мене частенько заходили приятелі, тож якщо нерозважно повішу в кімнаті, обов’язково помітить. Закопати в землю — марудне діло.
— Правду кажеш. Так що, сховав на горищі? — легковажно спитав Тофу-кун.
— Яке там горище! Хата ж проста, селянська.
— От, мабуть, ти крутився, як муха в окропі. Куди все-таки запxав?
— Як ти гадаєш, куди?
— Хто його зна. За віконниці?
— Ні.
- Загорнув у ковдру і сховав у шафу?
- Ні.
Поки Тофу-кун з’ясовував, куди Канґецу поклав скрипку, Мейтей-кун і господар завели свою розмову.
— Як це читається? — спитав господар.
- Що?
- Оце, другий рядок.
— Оцей? Ага, он що… Quid aliud est mulier nisi аmiticiae inimica… [196] Слухай, та це ж по-латинському!
— Сам бачу, що по-латинському. Я тебе питаю, як читається?
— А ти казав, що вмієш читати по-латинському, — передчуваючи небезпеку, ухильно відповів Мейтей-кун.
— Аякже, читаю. Читати читаю, але що воно означає, не второпаю.
— Як це так — читати читаю, але що воно значить, не второпаю»?
— Ну гаразд, ти мені хоч по-англійському переклади.
- Теж мені командир! «Переклади!» Хто я тобі, ординарець, чи що?
- До чого тут ординарець? Ти переклади.
— Чуєш, а чи не краще облишити латину і послухати Канґецову історію? Зараз найцікавіший момент: помітять чи не помітять скрипку? Як колись Йосіцуне Кадзаюкі [197] на прикордонній заставі в Атакá… Kaнґeцy-кун, а що далі? — раптом зацікавився Мейтей-кун і прилучився до аматорів скрипки. Без усякого жалю господаря покинуто, а Канґецу-кун ще з більшим завзяттям вів далі:
— Кінець кінцем я сховав її у старий кошик, той самий, що мені бабуся. подарувала, коли я від’їжджав у гімназію. Здається, вона принесла той кошик з поcaгом.
195
Табі-суґороку — гра, коли, кидаючи кісточки на дошку, пересувають фігури лише після того, як намалюють, скажімо, одну з п’ятдесяти трьох станцій на старовинному тракті Хоккайдо
196
Що ж таке жінка, як не ворог дружби (лат.)
197
Йосіцуне Кадзаюкі — герой п’єси театру «Но» під назвою «Атакá»