Ваш покірний слуга кіт
- Автор: Сосэки Нацумэ
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Іван Дзюб
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Ваш покірний слуга кіт». Краткое содержание книги:
Герої повісті — коти і люди. У японських книжках для дітей прийнято зображати тварина як маленького чоловічка з головою звіра. Коти в повісті Сосекі — це маленькі чоловічки в масках. Серед них зберігаються ті ж соціальні відмінності, що й серед людей, адже вони живуть у світі, де служниця часто розцінюється нижче кішки. У повісті вони на ролі клоунів: розігрують інтермедії між основними номерами. Але якщо коти схожі на людей, то вірно і зворотне: багато людей не краще тварин.
- Якби ж то були звичайні люди, я не звернув би на них уваги, хоч би їх була ціла тисяча. А то ж вешталися гімназисти з закасаними рукавами і великими кийками. Траплялися між ними й такі, що «в осад випадали» — лишалися на другий рік у тому самому класі. Такі суб’єкти в одному встигали — в дзюдо. У них перед очима не дуже-то спішитимеш простягати руку до скрипки. Ніколи не вгадаєш, що вони з тобою затіють. Ясна річ, я мріяв придбати скрипку, але ж не хотілося пропадати ні за цапову душу. Ліпше жити, не граючи на скрипці, як умерти з нею в руках.
— Виходить, не купив? — допитувався господар.
— Та ні, купив.
— От морока з тобою! Як маєш купити, то купуй швидше. А як не хочеш, то не треба. Пора б уже кінчати.
— Е-хе-хе. Не так хутко робиться, як мовиться, — проказав Канґецу-кун, неквапливо запалюючи цигарку «Асахі».
Господареві, либонь, уся ця балачка добряче обридла: він приніс з кабінету якусь потерту європейську книжку, ліг долілиць і заходився читати. Докусен-кун непомітно вернувся до дошки перед токонома і, розклавши камінці, почав двобій з уявним супротивником. Цікава історія настільки затяглася, що два слухачі, один за одним, втратили до неї охоту. Лишився тільки відданий мистецтву Тофу-кун і невгамовний Мейтей-кун.
Самовдоволено випустивши довгу смужку диму, Канґецу-кун з колишньою жвавістю провадив далі:
— ТоФу-кун, ось що я собі тоді подумав: «Щойно вечір почався, тож у мене нічого не вийде. Опівночі буде запізно — власник крамниці Канедзен уже спатиме. Треба діждатися, поки гімназисти вернуться додому з прогулянки, а Канедзен ще не вкладеться. А то з мого задуму буде пшик. Але ж вибрати такий момент — нелегка справа».
— Атож, нелегка.
— От я прикинув, що найзручніший момент — десята година. Але до десятої десь треба перебути. Вертатися додому, а потім знову приходити — марудно. Зайти в гості до приятеля і згаяти час за розмовою — не дозволяло сумління. Не було ради, і я вирішив повештатися по місту. Звичайно під час прогулянки непомітно минало дві-три години. А от цього вечора час ледве-ледве повз… Я тоді до глибини душі збагнув, що значить вічно чекати, — вдаючи, наче так і було, Канґецу-кун поглянув на Мейтея.
— Ще в давнину казали: «Нестерпно ждати біля котацу», — або: «Нестерпніше ждати, ніж бути жданим». Мабуть, і скрипці під дахом було прикро. А тобі ще тяжче вештатись по місту, як безпорадний агент поліції або бездомний собака. Таки правда, нема нічого жалюгіднішого за бездомного собаку.
— Мене ще ніколи не порівнювали з собакою. Я ж не такий жорстокий, як собака.
— Слухаю твою розповідь, а серце крається. Здається, наче я читаю життєпис стародавнього художника. Сенсей жартома порівняв тебе з собакою. Так що не переживай, а розказуй далі, - заспокоював Тофу-кун.
Звісно, Канґецу-кун однаково розповідав би, навіть якби його не заспокоювали.
— Потім и звернув з Окатіматі на Хіяцукіматі, відтак з Рьоґаетьо на Такадзьоматі, порахував безлисті верби навпроти префектурної управи, полічив вогні у вікнах лікарні і, скуривши на мості Кон’я дві цигарки, поглянув на годинник…
— Була вже десята?
— На жаль, ні. Я перейшов через міст Кон’я і, пустившись на схід уздовж річки, здибав трьох сліпих масажистів. А знаєте, сенсей, десь недалеко валували собаки…
— Довгої осінньої ночі слухати собаче валування трохи театрально. Можна було подумати, що ти втік з в’язниці.
— А хіба я комусь заподіяв зло?
— Кажуть, збираєшся.
— Як жаль, що навіть скрипку купити без докорів не можна. Коли так, то всі учні музичної школи — злочинці.
— Вчинок, навіть добрий, не визнаний людьми, — злочин. Ось чому на світі нема нічого непевнішого за поняття злочину. Якби Христос удруге з’явився на цей світ, його оголосили б злочинцем. Тож і красень Канґецу — злочинець, якщо в такому місці купив скрипку.
— Нехай буде по-вашому: припустімо, я — злочинець. Мені байдуже, хто я. Мене мучило, що до десятої ще далеко.
— А ти ще раз перелічи назви вулиць. Як цього не вистачить, ще раз запали сліпуче осіннє сонце. Коли й цього виявиться замало, з’їж три дюжини сушеної хурми. Я ждатиму бозна-доки.
Канґецу-кун посміхнувся.
— Нічого з вами не вдієш, доведеться усе кинути й забігти вперед. Ну що ж, одним стрибком перенесемося до десятої години. Отож о цій годині я опинився перед крамницею. Був холодний вечір. Завжди людна вулиця Рьоґае тепер спорожніла, лише іноді доносився сумовитий перестук ґета. Крамниця була зачинена, досередини вела лише вузька щілина в сьодзі. Мені чомусь здалося, начебто мене вистежує нишпорка, і я боявся зайти.