Історія України. Посібник
- Автор: Бойко Олександр Дмитрович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий центр "Академія"
- ISBN: 966-580-122-8
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України. Посібник». Краткое содержание книги:
У процесі підготовки до друку цього видання уточнено деякі формулювання, розширено, конкретизовано висвітлення окремих подій і фактів, які розглядаються в єдностях та суперечностях різноманітних тенденцій з осмисленням їх витоків, обумовленості мотивів вчинків конкретних історичних постатей. Виклад подій доведено до середини 2001 р.
Посібник прислужиться студентам, викладачам вищих навчальних закладів. Корисним він буде учителям середніх загальноосвітніх шкіл, усім, хто прагне пізнати суть і наслідки подій минулого нашого народу.
Лідери руху (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Левицький та ін.) виступали проти революційних форм боротьби і стояли на платформі толерантного ставлення до Австро-Угорської монархії.
Левицький Кость (1859–1941) — політичний діяч. Освіту здобув у Львівському університеті. В 1899 р. — співзасновник Української національно-демократичної партії, згодом її голова. Обирався послом до австрійського парламенту і польського сейму. Левиць-кому належить визначна роль у боротьбі за національне визволення західноукраїнських земель. Був президентом створеної у Львові в 1914 р. Української Головної Ради і віденської Заграничної Української Ради, в листопаді 1918 р. очолив перший уряд ЗУ HP. У часи польської окупації Галичини був членом центрального уряду у Відні. Після повернення до Львова займався громадською діяльністю. У1939 р. після вступу радянських військ у Галичину був заарештований, 20 місяців перебував у в'язниці, звільнений напередодні німецьке-радянської війни. У липні 1941 р. став засновником і головою Української Національної Ради у Львові. Перу Левицького належать історично-політичні й правознавці праці, серед них «Історія політичної думки галицьких українців, 1848–1914» (1926), «Історія визвольних змагань галицьких українців в часи світової війни, 1914–1918», «Великий зрив» (1931) та ін.
Основною метою народовців стали розвиток української літератури на народній основі, створення єдиної літературної мови, піднесення культурного рівня народу західноукраїнського краю, згуртування національних інтелектуальних сил. Саме тому свою активність вони виявили насамперед у культурній сфері. Безперечними здобутками народовців на культурній ниві були:
— створення мережі народовських періодичних видань (журнали «Мета», «Нива», «Правда», «Русалка», «Вечорниці», газети «Діло», «Батькіщина», «Буковина» та ін.);
— заснування культурно-освітніх та наукових товариств («Руська бесіда» — 1861 p., «Просвіта» — 1868 p., Наукове товариство імені Шевченка — 1873 p.);
— організація українського професійного театру (1864р. у Львові при товаристві «Руська бесіда»);
— видання та популяризація творів українських письменників Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, Л. Глібова, І. Франка, Панаса Мирного та ін.
Завдяки своїм енергійним діям народовці відвойовували в москвофілів позицію за позицією і наприкінці 80-х років відтіснили їх на другий план. Проте саме тоді народовська течія дедалі більше втрачає свої колишні ознаки демократизму і набуває рис клерикалізму та консерватизму. Основна причина такої трансформації полягає в намаганні українофілів залучити на свій бік сільське духовенство, а вже через нього розширити соціальну базу, посилити вплив на найчисленнішу верству суспільства — українське селянство.
У другій половині XIX ст. ставало дедалі очевиднішим, що поміркованими діями у сфері культури не можна вирішити актуальні тогочасні проблеми, зняти наростаючі економічні, соціальні, національні та інші суспільні протиріччя. Це зумовило радикалізацію та політизацію суспільного руху. Розчарована в орієнтації, суспільно-економічних поглядах та формах діяльності москвофілів та народовців, молода інтелігенція під впливом М. Драгоманова обрала третій шлях для національного суспільного руху — шлях європеїзації, модернізації та демократизації. Саме ці ідеї лягли в основу діяльності, утвореної в середині 70-х років радикальної течії в українському русі. Лідерами цього напряму стали І. Франко, M. Павлик, О. Терлецький, які проповідували необхідність переходу до соціалізму.
Павлик Михайло Іванович (1853–1915) — громадський і культурно-освітній діяч, літератор. Народився на Станіславівщині в селянській родині. Після закінчення гімназії у Львові (1874) вступив до Львівського університету, де став членом «Академічного гуртка» і співробітником його друкованого органу «Друг». У1878 р. разом з І. Франком розпочав видання місячника «Громадський друг», після закриття якого видавав збірники «Дзвін» та «Молот». У18 79 р. у зв'язку з політичними переслідуваннями був змушений виїхати до Женеви, де прожив до 1882 р. Там разом з М. Драгомановим і С. Подолинським видавав журнал «Громада». Наприкінці 80-х років став одним із фундаторів Української радикальної партії і редактором її друкованих органів «Хлібороб» і «Народ» (1890–1895). У1895—1905 pp. — перший бібліотекар НТШ і редактор радикального «Громадського голосу». В1914 р. — заступник голови Головної Української Ради. Творча спадщина Павлика складається з художніх творів, перекладів та наукових робіт: «Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині» (1886), «Про русько-українські народні читальні» (1887), «Михайло Петрович Драгоманов, 1841–1894» (1896), «Якуб Гаватович» (1900) та ін.